Страница 91 из 188
Жах закрадався в душу Насуади, доки вона слухала Галбаторікса. Те, що він їй пропонував, було гіршим за все, що вона могла собі уявити.
На якусь мить чоловік у темно-бордовому вбранні відвернув її увагу — він засунув залізний прут у вуглини з такою силою, що кінець прута черкнув по дну мідної жаровні.
Тим часом Галбаторікс продовжував говорити:
— Якби ти погодилась, то могла б зробити зі мною куди більше, ніж можеш зробити з варденами. Подумай про це! Ставши до мене на службу, ти могла б принести мир усій Алагезії...
— Я краще дозволю тисячам гадюк покусати себе, аніж погоджуся служити тобі,— рішуче сказала Насуада.
Король знову голосно засміявся. Це був сміх людини, яка не боїться нічого, навіть смерті:
— Ну, це ми ще побачимо.
Насуада відчула, як король торкнувся пальцями її ліктя. Вона здригнулась. Палець ковзнув нижче, опинившись на першому з її шрамів, тричі помацав його, перейшов до інших, потім знов повернувся назад.
— Ти здолала свого суперника у випробуванні довгих ножів, зазнавши значно більше порізів, ніж міг витримати будь-хто за останній час. А це означає, що ти маєш надзвичайно сильну волю і вмієш контролювати свою уяву... Надмірна уява перетворює навіть сміливих чоловіків на пройнятих страхом жалюгідних боягузів. Але зараз ніщо тобі не допоможе. Навпаки, це буде перешкода. У кожного є межа, фізична чи духовна. Питання лише в тому, скільки часу потрібно для того, щоб її досягти. А ти її досягнеш, це я тобі обіцяю. Твоя сила може відтягнути цю мить, та навряд чи надовго. Твої опікуни так само не допоможуть тобі, поки ти в моїй владі. Тоді навіщо даремно страждати? Ніхто не сумнівається у твоїй відвазі — ти вже показала її всьому світу. А тепер ліпше здатися. Немає жодного сорому в тому, щоб прийняти неуникненне. Невже треба терпіти катування лише для того, щоб заспокоїти своє почуття відповідальності. Так за спокой його зараз — присягни мені на вірність прадавньою мовою, і вже за годину матимеш добру сотню слуг, шовкові та розшиті сукні, велику кількість кімнат і місце за столом під час нашого обіду.
Король замовк, чекаючи на її відповідь, але вона дивилась на намальовані на стелі лінії й мовчала.
Палець Галбаторікса так і продовжував рухатись від її шрамів до зап’ястка.
— Добре. Як хочеш,— король прибрав руку.— Мертагу, ходи-но сюди. Ти неввічливий до нашої гості.
«О ні, тільки не він»,— подумала Насуада, несподівано відчувши сильний неспокій.
Чоловік у темно-бордовому вбранні, який стояв біля жаровні, повільно обернувся, і, хоча срібна маска закривала верхню частину його обличчя, Насуада бачила, що то був справді Мертаг. Його очі майже зливалися з тінню, а різко окреслені рот і вилиці надавали йому жорстокого вигляду.
— Коли Мертаг прийшов до мене на службу, він теж спершу пручався. Але відтоді став моїм найбільш здібним учнем. Він успадкував талант свого батька. Чи не так?
— Так, сер,— відповів Мертаг грубим голосом.
— Він здивував мене, коли вбив старого короля Ротгара на Палаючій рівнині. Правду кажучи, я не чекав, що він так завзято воюватиме проти своїх колишніх друзів. Але наш Мертаг сповнений злості та жаги вбивати. Він би задавив кулла власними руками, якби я дав йому таку можливість. А я її дав. Ніщо не дає тобі такої насолоди, як вбивство. Чи не так?
М’язи на шиї Мертага напружились:
— Ні, сер.
Галбаторікс тихо засміявся.
— Мертаг Убивця Королів... Непогане ім’я. Ім’я для легенди. Але в тебе немає шансу знову його підтвердити... Якщо, ясна річ, ти не захочеш убити мене.
Король повернувся до Насуади:
— До сьогодні я не використовував його вміння переконувати людей. Ось тому я й узяв його із собою. У нього є досвід жертви такого вміння, але сам він ніколи його не практикував. А зараз, здається, настав час удосконалити його вміння. Де ж він краще його вдосконалить, як не тут, з тобою? Недаром же саме Мертаг переконав мене в тому, що тебе варто включити до числа моїх прибічників.
Дивне відчуття охопило Насуаду. Незважаючи на все, вона була кращої думки про Мертага. Вона глянула йому прямо в очі. Мертаг стояв непорушно, мов охоронець на варті, й не дививсь на неї. З виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.
— Бери залізо,— сказав король буденним тоном і кивнув убік жаровні.
Мертаг стис руки в кулаки, але з місця не зрушив.
Слова Галбаторікса прозвучали для Насуади, немов грім з ясного неба. Здавалося, сама вісь всесвіту гойднулася від цього звуку, так, наче якийсь велетень зібрав докупи всі нитки реальності й змусив їх коливатися. На якусь мить їй навіть здалося, що вона падає і повітря мерехтить перед нею, ніби вода. Попри всю свою силу, зараз вона не пам’ятала ані слів, ані звуків, які їх сформували, ані того, до якої мови вони належать. Слова короля промайнули повз її свідомість, залишивши по собі лиш згадку про свою загрозливість.
Мертаг тим часом здригнувся. Потім він повільно взяв один із залізних прутів і висмикнув його з жаровні.
Іскри здійнялись у повітря. Кілька яскравих вуглинок упало на підлогу, мов соснове насіння з шишки. Кінець залізяки сяяв яскравим світло-жовтим світлом, що поступово ставало червоно-оранжевим. Світло розпеченого металу відблисками падало на півмаску Мертага, надаючи його обличчю якогось гротескного, нелюдського вигляду. У цій півмасці Насуада бачила і своє віддзеркалення: короткий спотворений торс і неприродно довгі ноги, які звужувались до тоненьких чорних ліній, що майже зливалися з вигином щоки Мертага.
Вона була безсила. Вона нічого не могла вдіяти, хіба лиш напружити м’язи, коли Мертаг почав наближатися до неї.
— Я не розумію,— сказала дівчина Галбаторіксу, намагаючись зберігати спокій.— Ти що, не будеш використовувати проти мене силу свого розуму?
Ні, Насуада, звісно, цього зовсім не хотіла, але якби можна було обирати між атаками на свою свідомість та болем від розпеченого заліза, то вона обрала б перше.
— Для цього в нас іще є час, якщо виникне така потреба,— відповів на те Галбаторікс.— А зараз я хочу знати, чи справді ти така хоробра, як кажуть, Насуадо, донько Аджихада. Крім того, я б не хотів, щоб ти дала мені клятву вірності, коли твій розум перебуватиме під контролем. Я хочу, щоб це було твоє власне рішення. І поки що ти маєш таку можливість.
— Але навіщо? — у горлі в Насуади пересохло.
— Тому що це дає мені насолоду. А зараз питаю тебе востаннє: стаєш на мій бік?
— Нізащо.
— Ну, тоді буде те, що має бути. Мертагу! Залізний прут опускався все нижче й нижче.
Його кінець був схожий на великий іскристий рубін.
їй залишалось тільки одне — крик. Стіни восьмикутної кімнати відбивали луною нестерпний біль Насуади, аж поки голос її не стих, аж поки дівчину не огорнула непроглядна пітьма.
НА КРИЛАХ ДРАКОНА
Ерагон підвів голову, глибоко вдихнув. Його хвилювання потроху відступало. Політ на драконі — це, звісна річ, далеко не відпочинок, але близькість до Сапфіри завжди заспокоювала юнака. На світі було зовсім небагато речей, здатних на це. До того ж постійний звук польоту, змахи крил допомагали юнакові позбавитись темних думок, що переслідували його.
Незважаючи на раптовість поїздки та на її сумнівні обставини, Ерагон був радий залишити варденів. Кровопролитні битви останнім часом породжували в нього відчуття, що він втрачає самого себе.
Після возз’єднання з варденами під Фейнстером Ерагон проводив більшу частину свого часу або в битвах, або в очікуванні на них, і це починало його пригнічувати, особливо після жахіть Драс-Леони. Воюючи за варденів, він убив не одну сотню солдатів, з яких лиш маленька дрібочка могла хоч якось змагатися з ним як рівний з рівним. І хоча дії юнака були цілком виправдані, спогади про тих, кого він убив, бентежили його. Це не означає, що він хотів, аби кожен бій був відчайдушним, а кожен супротивник рівний йому чи навіть сильніший. Аж ніяк. Але в безугавній різанині Ерагонові час від часу здавалося, що він не так воїн, як м’ясник. Він усе глибше й глибше відчував, що смерть — це стихія руйнації й чим більше часу ти перебуваєш біля неї, тим більше вона роз’їдає твою душу.