Страница 61 из 188
Останнє, про що він устиг подумати, була Сапфіра.
ЖЕРТВА БОГУ
Перше, що помітив Ерагон, так це зміна кольорів. Кам’яні плити стелі виглядали більшими, ніж раніше. Дрібні деталі здавалися чіткішими та яскравішими, тим часом загальна картинка була якась притлумлена. Покрутивши головою, юнак помітив під собою великий кам’яний диск.
Червоний ліхтарик Арії вже не освітлював кімнату, натомість неяскраве сяйво линуло від кристалів і свічок у канделябрах. Тільки тепер Вершник збагнув, що в нього в роті є якийсь предмет, а сам він висить на ланцюгу, прив’язаний за зап’ястки. Спроба поворухнутися принесла ще одну недобру звістку — щиколотки були прикуті до масивного металевого кільця, вмурованого в підлогу.
Роззирнувшись довкруги, Ерагон побачив неподалік Арію. Її підвісили до стелі так само, як і його. У роті ельфійки стирчав кляп, а щоб вона не виплюнула його, вороги недбало обмотали їй голову брудною ганчіркою. Судячи з усього, Арія прийшла до тями раніше, бо полегшено зітхнула, коли Ерагон і собі розплющив очі.
«Чому вона ще й досі не втекла і що взагалі сталося?» — думки Вершника були неповороткі й розмиті, ніби він добряче випив.
Ерагон опустив очі й зрозумів, що в нього забрали не лише всю зброю, а й обладунки — тепер він висів у самих тільки штанях. Пояс Белотха Мудрого безслідно зник, так само як і медальйон, подарований гномами, що мав захищати юнака від стеження крізь магічний кристал. Арія, на превеликий жаль, теж залишилася без свого ельфійського персня.
Вершника охопила легка паніка, але він миттю заспокоївся, розуміючи, що не все ще втрачено — ворог міг забрати в нього зброю й джерело енергії, проте він і досі був здатен використовувати магію. Через кляп у роті Ерагон не міг вимовляти закляття вголос, а це означало, що все доведеться робити подумки. Помилитися в такій ситуації було значно простіше — один неправильний звук, і закляття почне діяти не проти ворога, а проти того, хто його створив. Словом, слід було якомога швидше вибиратися з пут.
Юнак заплющив очі, зібрався на силі й спробував зосередитись. Але йому завадив брязкіт кайданів Арії — ельфійка відчайдушно крутила головою, намагаючись, привернути увагу Ерагона.
«Що?» — беззвучно спитав її Вершник, звівши брови.
Проте Арія нічого не могла пояснити, а лише щось мукала й продовжувала крутити головою. Тоді Ерагон спробував обережно полинути до неї думками, побоюючись чийогось втручання. Недобрі передчуття справдилися майже відразу — Вершник відчув чийсь наполегливий натиск, що оповив його свідомість, ніби кокон. Мозок паралізував панічний страх, хоч юнак будь-що-будь намагався себе опанувати.
Це напевно була не отрута, та Ерагон не уявляв, що ще, окрім неї, може перешкоджати торкнутися свідомості Арії.
«Магія? — питав він себе подумки.— Тоді якась вона дивна, принаймні раніше я з такою ніколи не мав справи...»
На мить погляди Вершника й ельфійки зустрілися, але юнака непокоїло лоскотливе відчуття на зап’ястках. Він подивився вгору й побачив, що з тих місць, де в його руки впиналися іржаві ланцюги, стікають невеличкі струмочки крові.
Тоді Вершник підтягнувся й смикнув ланцюг з усієї сили, на яку тільки був здатен. Той не піддавався. Ерагон смикав знову й знову, незважаючи на біль, який супроводжував кожен рух. Урешті-решт Вершник облишив марні спроби й безвольно повис — кров так і стікала з його зап’ястків на шию, плечі та спину.
Перепочивши кілька хвилин, Ерагон зібрав докупи всю енергію, спрямував її на свої пута й подумки вигукнув: «Кверст мальмр ду гуілдрс едта, мар фрема не тон ека трейя!»
Аж раптом кожен нерв його тіла пройняв пекучий біль. Вершник втратив пильність, і закляття увірвалося на середині, а більшість енергії було змарновано. Біль одразу ж зник, натомість дихання збилося, а серце калатало в такому шаленому ритмі, ніби хотіло ось-ось вирватися з його грудей. Здається, востаннє Ерагон почувався аж так погано тоді, коли дракони під час Агаеті Блодхрен зцілювали шрам на його спині.
Потроху-потроху він приходив до тями, відчуваючи на собі пильний погляд Арії.
«Мабуть, вона теж намагалася створити закляття,— думав Вершник,— та все ж таки, як це могло статися? Ми в кайданах і геть безпомічні, Вірден помер, а знахарка, певно, опинилася в полоні... Її вірний кіт-перевертень конає поранений в одному з лабіринтів, якщо воїни в чорному ще не порішили його».
Усе, що сталося за кілька останніх годин, ніяк не вкладалося в Ерагоновій голові. Він, Арія, Вірден, Анжела й Солембум були одним із найнебезпечніших загонів у всій Алагезії... Словом, ніхто б не повірив, якби почув, що бойова варденська п’ятірка зазнала поразки так швидко.
«Якщо нам не пощастить утекти...» — промайнуло в голові юнака, але він одразу ж прогнав цю розпачливу думку. Більше за все йому зараз хотілося поговорити із Сапфірою, переконатися, що вона жива-здорова й відчути підтримку свого непереможного дракона. Хоч Арія була поруч, він усе одно почувався неймовірно самотнім, через що в голові утворився страшенний розгардіяш.
Пекельний біль у зап’ястках не слабшав, бо Вершник так і продовжував смикати ланцюг, сподіваючись розхитати кріплення й вирвати його зі стелі. Спливло хвилин десять, і біль таки змусив Ерагона зупинитись. Руки горіли вогнем — здавалося, що м’язи ось-ось луснуть від напруги, а слідом за ними не витримають і тріснуть кістки. Кров продовжувала жебоніти, забираючи рештки сил. Відчуття часу зникло, хоч Вершник і розумів, що вони висять тут лише кілька годин, інакше його б уже мучили нестерпні голод і спрага. Йому чи не вперше в житті стало по-справжньому страшно.
Кожна хвилина видавалася вічністю. Бранці весь час перезиралися, намагаючись спілкуватися подумки, та в них нічого не виходило. Кілька разів біль ущухав, і тоді юнак осатаніло борсався, ніби рибина на гачку, дедалі глибше занурюючись в океан приреченості.
Невдовзі тунелями полинуло зловісне бемкання дзвонів, після чого двері по обидва боки чорного вівтаря з рипінням відчинилися. Вершник напружив знесилені м’язи й почав пильно вдивлятись у темні нори коридорів. Спливла нестерпно довга хвилина. Бемкання залунало знову, сповнивши кімнату оглушливим відлунням. У дверях з’явилося трійко послушників — це були юнаки в золотих шатах. Кожен із них ніс металеву раму, на перетинках якої висіли дзвони завбільшки з людський кулак. Слідом за послушниками понуро сунуло десятків зо два чоловіків, кожному з яких бракувало якоїсь кінцівки. Вони були вбрані в грубий одяг, пошитий з темної шкіри. Замикали процесію шестеро рабів, що несли ноші, на яких гордо сиділа безрука, безнога й беззуба людина невизначеної статі. Судячи з усього, це й був головний священик Хелгрінда. Його голову прикрашала велика кількість довжелезних пір’їн, через що священик мав іще химерніший вигляд.
Процесія оточила вівтар колом, тим часом раби обережно поставили ноші на середину кімнати. Трійко вродливих юнаків у котре бемкнули дзвонами, після чого священики швидко проговорили якесь довге речення. З усього почутого Вершник зміг розібрати лиш назви кількох піків Хелгрінда — Горм, Ільда й Фел Ангвар.
— Вітаємо вас у залі Тоска,— мовив кривим ротом головний священик і скоса зиркнув на Ерагона й Арію гострими, ніби скалки, очима.— Ти вже вдруге насмілився потривожити наше святи лише, о Вершнику дракона! Шкода, але зробити це втретє тобі вже не вдасться... Галбаторікс наказав дарувати тобі життя й відправити до Урубейна. Він дуже сподівається на те, що ти згодишся йому служити. Наш повелитель мріє про нові часи Вершників і про відродження раси драконів. Та, як на мене, не всі його мрії колись збудуться. Ти надто небезпечний, Вершнику. Більше того, ми ненавидимо драконів. Усі гадають, ніби ми служимо Хелгрінду, але справжня суть нашої віри інакша. Ми служимо не Хелгрінду, а старійшинам, що звили там своє гніздо. Саме їм ми приносимо в жертву свою кров і плоть. Наші боги — разаки, Вершнику дракона! Разаки й летрблаки!