Страница 60 из 188
Скориставшись їхньою розгубленістю, Ерагон блискавично кинувся в атаку. За мить додолу з глухим звуком упала перша ворожа голова. Обличчя ворожих солдатів закривали пов’язки. І тепер їхні голови, злітаючи з плечей, котились підлогою, залишаючи по собі хвости пов’язок, ніби клубки шерсті.
Побачивши цю картину, Вершник трохи заспокоївся, але ситуація ще й досі залишалась невизначеною: солдати могли перебувати під захистом магії або й узагалі не бути людьми...
Ерагон рубонув по ребрах одного з ворогів, потім порішив іще двох, аж раптом біля його шиї просвистіло гостре лезо. Магічний захист у будь-якому разі врятував би Вершника від неминучої смерті, але він усе одно не стримався й відскочив назад.
Тим часом чоловік, якого він рубонув кілька секунд тому, так і продовжував спокійно стояти, хоч з рани на його грудях жебоніла густа, майже чорна кров.. Часу на роздуми не було. Вершник кинувся добивати решту ворогів, покладаючись на те, що друзі прикриють його зі спини. Він нападав, відбивав удари й знову йшов в атаку, вимахуючи Брізінгром з такою легкістю, ніби той був тонкою дерев’яною тріскою.
Натомість його супротивники були якісь дуже неповороткі. Якби вони відчували біль, Вершник міг би спокійно прикінчити одним ударом одразу кількох. Та доводилось стинати їм голови, вражати прямісінько в серце або відрубувати ноги чи руки. Інакше сповиті в чорне солдати зводились на ноги, незважаючи на свої рани.
Уникнути блискавичних ударів Ерагона було неможливо. Тим часом ворог відбивався дуже мляво, кілька разів спокушаючи Вершника стати під захист магії, та й годі. Утім він чудово розумів, що зараз краще скористатись власними силами й приберегти магічну енергію до того часу, коли вони будуть захоплювати ворота.
Ворогів залишалося всього декілька, коли з тунелів на допомогу їм почали вибігати інші, взявши Ерагона в кільце. Вершник швидко крутнувся на місці.
— Кверст! — голосно крикнув він.
Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло — мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:
— Трхриста віндр!
Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.
Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.
— Сюди, сюди! — загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.
За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.
Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.
«Хто вони такі? — думав Вершник.— І скільки їх?»
Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.
Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.
— Ні! — скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.
Тоді Вершник стрибнув уперед.
— Брізінгр! — вигукнув він.
Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.
На допомогу Вершнику прийшла Арія.
— Ладрін! — вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.
У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба — стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться щонайменше який десяток солдатів Імперії.
Порішивши перших двох бідолах, Вершник і Арія вклали ще шістьох, але все нові й нові вороги зринали перед ними. Здавалося, їм кінця-краю не буде.
— Вперед! — крикнув Вірден.
— Стенр, слаута! — озвалась Арія, і відразу після цього стіни тунелю вибухнули, засипавши прохід камінням. Велетенські каменюки падали нападникам на голови, трощачи їхні оповиті в чорне черепи.
Не озираючись, ельфійка й Вершник кинулися слідом за Вірденом, що мчав до проходу в кінці коридору. До нього залишалося не більше тридцяти футів.
Десять...
П’ять...
Аж раптом з підлоги й стелі вистрілило безліч аметистових шипів. Ельф і оком не встиг змигнути, як опинився між їхніми вістрями, зависнувши в повітрі. Шипи стирчали за дюйм від його тіла, так і не зумівши пробити магічний захист Вірдена. Спливла мить-друга, і з тіла ельфа вилетіла сліпуча блискавка. Вона заметушилась між шипами, мов якесь навіжене звіреня, вибухнула і... Шипи повільно поповзли назад у стелю й підлогу.
Вірден скрикнув, смикнувся й бездиханно впав на підлогу. Вершник дивився й не міг повірити власним очам. Скільки битв довелося йому провести, але він іще ніколи не бачив, як помирають ельфи. Блодхгарм і його бойові маги були неперевершені воїни, тож якщо Ерагон і думав коли про їхню смерть, то був переконаний, що вони зустрінуть її хіба що в бою проти Мертага чи Галбаторікса.
Арія теж була приголомшена, але швидко прийшла до тями.
— Ерагоне,— мовила вона рішучим голосом,— ти повинен прокласти нам шлях Брізінгром.
На відміну від меча ельфійки, меч Вершника й справді не боявся жодної ворожої магії. Та варто було Ерагонові зробити невеличкий крок уперед, як шипи знову вистрілили. Іще один крок, змах мечем — аметист тоненько дзенькнув і полетів на підлогу, розбившись, немов бурульки.
Вершник, тримаючись правої стіни, повільно рушив уперед. Його меч змітав усе нові й нові рухомі аметистові сталактити. Бризки скалок осипались за дюйм від юнака, наштовхуючись на щит магічного захисту. Та, врешті-решт, захисна магія почала вичерпуватись...
Одна зі скалок боляче різонула Ерагона по щоці, друга неприємно подряпала праве стегно... Пробиратися вперед довелось іще обережніше. Тепер треба було не лише пильнувати за шипами, а ще й весь час поглядати вниз, щоб бува не порізати собі ноги.
Залишались останні ряди шипів, коли Вершника та ельфійку наздогнали вцілілі чорні воїни. Тоді Ерагон почав відступати спиною назад, рубаючи нападників без жодного милосердя. Це була помста за смерть Вірдена.
Нарешті коридор закінчився. Далі йшла велика темна кімната, яка дуже нагадувала печери Тронжхейма. Посеред неї лиховісно височів широкий кам’яний диск, прикрашений по периметру грубими шматками аметисту й застелений двома покривалами — червоним і золотим. Доповнювали суворий антураж важкі металеві канделябри.
Судячи з усього, це був жертовник.
Шаленіючи від лк?ті, Вершник кинувсь уперед. Він хотів рознести цю споруду на друзки. Та, навіть не добігши до першої аметистової каменюки, Ерагон збагнув, що зробив помилку.