Страница 133 из 188
Вершник дивився на тінь Шруйкана, яка повільно рухалася вгорі, і молив бога про те, щоб Галбаторікса не було з драконом, а якщо вже король там, то щоб він не здумав перевіряти розум тих, хто внизу. Інакше він неодмінно виявить...
— Елдунарі,— видихнула Елва.— Ось що ти ховаєш!
— Елдунарі? — з подивом запитала нянькаопікунка дівчинки — А що воно таке?
Елва вже відкрила рот, щоб відповісти, та Ерагон затис його рукою.
— Цить! — шикнув Ерагон — Не тут... Не зараз!.. Елва кивнула, і Вершник прибрав руку.
І в цю саму мить струмінь вогню, завширшки з річку Анора, пройшов дугою по небу. Шруйкан мотляв головою туди-сюди, розсипаючи потік сліпучого полум’я над табором варденів та прилеглими полями. Ніч сповнили звуки, схожі на гуркіт водоспаду. Нестерпний жар війнув в обличчя Ерагона. А потім полум’я враз випарувалось, як імла на сонці, залишивши по собі рухомий слід і димний їдучий сморід.
Велетенський дракон повернув назад, іще раз змахнув крилами, стрясаючи повітря, і чорною розпростаною масою полетів назад у місто, щоб зникнути за високими будівлями. Почулися кроки, брязкіт ланцюгів, і, нарешті, все знову стихло.
Ерагон полегшено зітхнув, спробував ковтнути слину й не зміг. Серце Вершника калатало так, що було аж боляче.
«І ми повинні вбити... ось це?!» — подумав він, похоловши від страху.
— А чому він напав? — спитала Елва тоненьким переляканим голоском.
— Щоб вселити в нас страх,— похмуро відповів Ерагон.— А може, хоче збити з пантелику.
Подумки Вершник знайшов Джормандера й наказав йому перевірити, чи всі вартові залишилися на своїх постах. Треба було подвоїти охорону до кінця ночі.
— Ти відчувала щось від Шруйкана? — спитав він Елву за якусь мить.
Дівчинка здригнулась.
— Біль. Дуже сильний біль. А ще гнів... Якби його воля, він убивав би кожну живу істоту й спалював би дощенту кожну билинку... Він божевільний.
— І до нього не можна достукатись?
— Ні припинити його страждання — це єдине, що можна для нього зробити.
Ерагонові стало боляче. Він чомусь завжди думав, що вони зможуть урятувати Шруйкана від Галбаторікса.
— Наїм треба йти,— пригнічено сказав Вершник.— Ти готова?
— Мені пора,— зиркнула Елва на Грету.
— Куди це ти? — розхвилювалась опікунка.
Елва шепнула їй кілька слів, і жінка трохи заспокоїлась — здатність малої зазирати в чужі серця не і переставала дивувати, а водночас тривожити Ерагона.
Утім Грета дала свою згоду аж після того, як Вершник заховав і себе, і Елву від її погляду. Треба було рушати вбік пагорба, де на них уже чекала Сапфіра.
ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО
— Тобі конче треба це робити? — спитала Елва.
У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.
— Що? — не зрозумів він.
Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.
— Твій рот постійно щось жує... Це мене дратує,— за мить сказала Елва й додала: — А ще викликає огиду...
Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки — на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.
— Вибач,— мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.
Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.
Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця... Так, як було колись у дитинстві.
Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок — пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.
Вершник зістрибнув із Сапфіри.
— Вставай,— сказав він, звертаючись до Елви.
Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.
— Хто це зробив тобі таку кольчугу? — спитав Ерагон.
— Двійко чарівних гномів... Брати на ім’я Умар і Улмар,— на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася.— Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені... вдалося їх переконати.
«Не сумніваюсь, що так воно й було»,— сказала Сапфіра Вершникові.
Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались — навіть найстарші, такі, як Валдр,— бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.
— А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? — спитав Вершник.
Елва насупилась:
— Навіщо він мені здався?
Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.
— На ось... Про всяк випадок,— нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: — А тепер залазь.
Вона слухняно вилізла йому на спину й обхопила руками шию. Сказати, що їй було дуже зручно триматись, а йому — дуже зручно нести, навряд чи можна, але так вони могли дістатися до пагорба якнайшвидше.
Ерагон обережно видерся Сапфірі на бік, потім — вище і нарешті, тримаючись за один із шипів, зігнувся так, щоб Елва змогла дотягнутися до сідла.
Відчувши, що дівчинка злізла з нього, Ерагон зістрибнув назад на землю. Тут він підняв щит і подав його Елві. Щоправда, щит був такий важкий, що ледь не стягнув малу назад із Сапфіри.
— Тримаєш? — спитав Вершник.
— Так,— відповіла вона, пробуючи затягнути щит собі на коліна, а потім показала рукою вперед.— Глянь он туди!..
Притримуючи Брізінгр за руків’я, щоб меч не заважав, Ерагон швидко збіг на вершину пагорба й присів у траві. Сапфіра теж обережно підповзла трохи вгору й розпласталася по землі поруч із Вершником. Перед їхніми очима відкривалося поле бою.
Широка колона людей, гномів, ельфів та ургалів стрімко висувалася з табору варденів. У тьмяному вранішньому світлі їхні постаті зливалися в одне ціле. Колона марширувала через скошені поля, прямуючи вбік Урубейна. Коли воїни були приблизно за милю від міста, колона розбилася на три групи. Одна розташувалася перед головними воротами, інша повернула вбік південносхідної частини оборонної стіни, а ще одна рушила на північний захід. Саме до цієї останньої групи, як стверджував Ерагон вночі в таборі, вони із Сапфірою і повинні були примкнути.
Щоб іти нечутно, воїни обмотали ноги та зброю ганчірками, а перемовлялися між собою тільки пошепки. Щоправда, вряди-годи було чутно крик віслюка або тихе кінське іржання та ще кілька разів десь далеко гавкали собаки. Так чи інакше, солдати Імперії ось-ось мали помітити рух. Найімовірніше, це станеться тоді, коли вардени почнуть пересувати катапульти, балісти й облогові вежі, уже зібрані й поставлені на полях перед містом.
На превеликий подив Ерагона, люди, гноми й ургали без жодного страху йшли в бій навіть після того, як побачили Шруйкана.
«Мабуть, вони безмежно вірять у нас»,— сказав він Сапфірі, майже фізично відчуваючи, як на його плечі лягає важкий тягар відповідальності. Вершник напевно знав: якщо він і вардени зазнають поразки, мало кому з воїнів пощастить залишитися живим.
«Схоже на те,— відповіла після паузи Сапфіра,— але якщо Шруйкан зараз вилетить, вони розбіжаться, мов купка переляканих мишей».
«Тоді ми повинні зробити все, щоб цього не сталось».
Саме в цей час із Урубейна долинув звук сурми, за ним іще один, потім іще... По всьому місту стали то тут, то там спалахувати вогники. Столиця Імперії прокидалась.