Страница 132 из 188
Міцний Молот кивнув:
— Гаразд. А якщо я не вернуся...
— Ми зробимо для тебе те саме.
— Ні-ні... Я не про це. Якщо я не... ти приглянеш за Катріною?
— Звичайно. Ти ж знаєш.
— Знаю. Але я все-таки повинен був спитати.
Якийсь час вони стояли й мовчки дивились один на одного.
— Чекаємо тебе завтра на вечерю,— озвався нарешті Роран.
— Я прийду.
Міцний Молот розвернувся й пірнув усередину намету, залишивши Ёрагона на самоті. Вершник глянув угору на зірки — його серця торкнулась скорбота, так, ніби він утратив когось із близьких. Він постояв іще пару хвилин, а потім зайшов у тінь, сподіваючись, що темрява його прикриє, і рушив табором.
Вершник досить довго шукав намет, в якому жили Хорст і Елейн зі своєю маленькою донечкою Гоуп. Усі троє ще не спали, бо немовля чогось плакало.
— Ерагоне! — тихо вигукнув Хорст, коли побачив Вершника.— Заходь! Заходь! Після ДрасЛеони тебе ніде не було видно! Як ти?..
Ерагон зайшов, присів і довго розповідав їм про свою подорож на Вройнгард — про все-все, окрім, ясна річ, Елдунарі. Гоуп нарешті заснула. Тоді Вершник попрощався й пішов у ніч.
За якийсь час він розшукав Джоуда. Той сидів і при світлі свічки читав якісь сувої. Його дружина Гелена вже спала. Коли Ерагон постукав і просунув голову всередину намету, чоловік з худорлявим обличчям спершу неабияк перелякався, та вже наступної миті впізнав Вершника, відклав свої сувої і вийшов з намету погомоніти з ним.
У Джоуда було багато питань, хоч Ерагон і не міг відповісти на всі. Про деякі речі він говорив тільки натяками, так, щоб Джоуд у загальних рисах уявляв собі те, що ось-ось мало відбутися.
Джоуд уважно слухав.
— На твої плечі,— сказав він,— лягає дуже великий тягар. Бром пишався б твоєю мужністю.
— Можливо.
— Ні-ні. Я в цьому впевнений... Якщо раптом ми більше не побачимось, ти повинен знати: я написав оповідання про все, що з тобою сталося, і про ті події, які призвели до цього... Не знаю, чи буде в мене можливість завершити його, але, гадаю, це було б непоганим доповненням до «Доміа абр Вірда».
Ерагон засміявся:
— У тебе буде те, що треба... До речі, якщо завтра ми обоє залишимося живими, я неодмінно розкажу тобі ще деякі епізоди, які зроблять твоє оповідання і докладнішим, і цікавішим.
— Я буду просити, щоб ти розповів мені геть усе.
Попрощавшись із Джоудом, Ерагон годину-другу поблукав табором, зупиняючись біля багать, де сиділи люди, гноми й ургали, які ще не пішли спати. Вершник трохи поспілкувався з кожним із воїнів, яких зустрічав, питав, чи добре з ними поводяться, співчував із приводу стертих від ходьби ніг та злиденного раціону, іноді жартував. Він сподівався, що його поява серед них здатна підняти бойовий дух, посилити рішучість і оптимістичний настрій у війську. Здається, тільки ургали, з якими він погомонів, були в чудовому настрої. Вони з насолодою чекали наближення битви, адже слава була для них понад усе.
Та не тільки це мав на меті Ерагон, спілкуючись із солдатами. Крім усього іншого, він хотів поширити неправдиві відомості. Щоразу, коли хтось питав Вершника про напад на Урубейн, він натякав, що вони із Сапфірою будуть перебувати в лавах батальйону, який атакуватиме північнозахідну частину міського муру. Вершник сподівався, що шпигуни Галбаторікса відразу ж передадуть ці дані своєму королю, як тільки звуки сурм розбудять Галбаторікса завтра зранку.
Він вдивлявся в обличчя тих, хто його слухав, і думав: а чи є серед них ті, хто служить Галбаторіксу? Ця думка не давала йому спокою. Вершник навіть спіймав себе на тому, що коли йде від одного багаття до іншого, то слухає кроки за своєю спиною.
Нарешті багаття залишилися позаду нього, і він рушив до намету, що стояв трохи осторонь від інших біля південного краю табору.
Ерагон постукав по центральному стовпу: раз, другий, третій... Відповіді не було. Тоді він постукав знову, на цей раз сильніше й довше. За мить почулося сонне бурчання й шурхіт ковдри. Вершник терпляче чекав, поки маленька ручка вдунула вхідну запону і вийшла Елва. Вона була вдягнена в темне вбрання, трохи завелике для неї, і навіть при слабкому світлі факела Вершник помітив, що її дрібненьке гостре личко явно невдоволене.
— Навіщо ти прийшов, Ерагоне? — спитала вона.
— Хіба ти не знаєш?
Її невдоволення стало ще сильніше:
— Нічого я не знаю, крім того, що в тебе є до мене якась невідкладна справа. Інакше навіщо ти будив би мене посеред ночі? Кажи вже, що там у тебе? Я не виспалась, тому для тебе краще, якби це було щось важливе.
— Так і є,— відповів Ерагон,— тільки вислухай уважно, будь ласка!
А потім Вершник говорив кілька хвилин, описуючи Елві свій план.
— Як бачиш,— сказав він на завершення,— без тебе він не спрацює. Ти — відправна точка, навколо якої все обертається.
Вона якось недобре засміялася:
— Яка іронія! Могутній воїн просить дитину допомогти йому вбити того, кого сам він убити не здатен.
— Так ти допоможеш?
Дівчинка мовчки дивилась униз, човгаючи своїми босими ніжками по землі. Мовчанка затягнулась.
— Якщо так, тоді все оце,— Ерагон кивнув убік табору й міста за ним,— скінчиться значно раніше. А потім тобі не доведеться терпіти так багато...
Допоможу,— Елва тупнула ніжкою й пильно глянула на нього.— І не треба мене підкупляти. Я й сама збиралася допомогти, бо не хочу дозволити Галбаторіксу знищити варденів тільки тому, що ти мені не подобаєшся. Ти не такий уже й важливий, Ерагоне. Крім того, я обіцяла Насуаді й дотримаю свого слова,— вона підвела голівку: — Але є щось таке, про що ти не хочеш мені говорити. Ти боїшся, щоб Галбаторікс не дізнався про це до початку штурму. Щось...
Брязкіт ланцюгів перервав Елву.
На мить Ерагон розгубився, але потім зрозумів, що звук долинає з боку міста. Він поклав руку на меч.
— Іди приготуйся,— сказав він Елві — Можливо, нам доведеться піти зараз же.
Не сказавши ані слова, дівчинка повернулась і зникла вглибині намету.
«Ти чуєш це?» — подумки спитав Ерагон Сапфіру.
«Так», — одразу ж відповів дракон.
«Якщо доведеться, зустрінемося біля дороги».
Брязкіт тривав іще якийсь час, потім пролунав якийсь глухий звук — і все стихло.
Принаймні як не прислухався Ерагон, він не чув більше нічого. І тільки-но він хотів вимовити закляття, щоб посилити гостроту слуху,— пролунав глухий стук, супроводжуваний якимось клацанням.
Потім іще один... Іще...
Нарешті Ерагон зрозумів, що то за звуки — так іде по камінню дракон. Мурашки поповзли Ерагонові по спині: яким же повинен бути той дракон, щоб його кроки лунали аж так далеко!
«Шруйкан»,— подумав Вершник, і всередині нього все похололо від страху.
Тим часом по всьому табору сурмили тривогу. Люди, гноми й ургали прокидались і запалювали смолоскипи.
Невдовзі з намету в супроводі своєї няньки-опікунки Грети швидко вийшла Елва. Дівчинка вже встигла одягнути коротку червону туніку, поверх якої накинула невеличку кольчугу.
Якраз у цей момент кроки в Урубейні затихли. Темне тіло дракона закрило значну частину ліхтарів і сторожових вогнів міста.
«Який же він величезний! — приголомшено подумав Ерагон— Більший за Глаедра, це точно... Невже він такий, як Белгабед?»
Аж раптом чорний дракон стрибнув угору, за межі міста, і розпростав свої гігантські крила. Вони були схожі на напнуту свіжим вітром сотню вітрил. Коли він зробив ними помах, повітря струснулось, немов від удару грому, а по всіх навколишніх селах загавкали собаки й закукурікали півні.
Ерагон припав до землі — так миша ховається від орла.
Елва смикнула Вершника за край куртки.
— Треба йти,— спокійно сказала вона.
— Чекай,— шепнув Ерагон.— Не зараз.
Зірки зникали на небі там, де Шруйкан описував кола, піднімаючись все вище й вище. За його обрисами Ерагон пробував бодай приблизно визначити розмір дракона, але ніч була надто темна, а відстань надто велика для того, щоб це зробити. Але, в усякому разі, Шруйкан був неймовірно великий. За сто років життя дракон не міг вирости такий сам — мабуть, Галбагорікс якось прискорював його зростання, так, як це він зробив і з Торнаком.