Страница 126 из 188
— Слово честі, мені не раз кортіло дати Оринові добрячого прочухана,— його губи розпливлися в тонкій усмішці: — Та, на жаль, моя обачність завжди брала гору.
— А що, він завжди був таким... упертим?
— М-м-м? Ні-ні. У Сурді він був колись набагато розсудливішим.
— І що ж сталося потім?
— Страх, мені здається. Страх робить із людьми дуже дивні речі.
— Це правда.
— Вибач, можеш на мене ображатися, але зараз ти вчинив не надто розумно.
— Я знаю. Норов узяв наді мною гору.
— І ти придбав собі ворога в особі короля.
— Ти маєш на увазі — ще одного короля? Джормандер невесело засміявся:
— Звісно, коли в списку твоїх особистих ворогів є Галбаторікс, тоді всі інші виглядають набагато менш небезпечними. Але все ж таки...— він зупинився біля багаття, висмикнув із полум’я тонку палаючу гілочку, підніс її кінчик до своєї люльки, кілька разів пахнув, роздуваючи жар, а потім кинув гілочку назад у вогонь: — Але все ж таки я б не залишав без уваги гнів Орина. Він був готовий убити тебе прямо там. І якщо він озлобиться, а я гадаю, саме так воно й буде, він може спробувати помститись. Я поставлю вартових біля твого намету на наступні кілька днів. А після того навіть...— Джормандер знизав плечима,— а після того ми можемо померти або стати рабами...
Вони йшли мовчки ще кілька хвилин, і весь цей час Джормандер пахкав своєю люлькою. Пора було розходитись.
— Коли наступного разу побачиш Орина...— сказав на прощання Роран.
— То що? — перебив його Джормандер.
— То, мабуть, поясни йому одну річ: якщо він або його люди заподіють щось Катріні, я випущу йому кишки перед усім табором.
Джормандер уперся підборіддям у груди, кілька секунд стояв, роздумуючи, а потім підвів голову й кивнув:
— Гаразд. Думаю, я знайду спосіб зробити це, Стронгхамере.
— Дякую.
— Завжди до твоїх послуг! Мені приємно це робити.
— Сер...
***
Невдовзі Роран розшукав Катріну й попросив її принести вечерю на північний вал, де він примостився чатувати на будь-якого гінця, що його міг послати Орин. Катріна розстелила скатертину прямо на землі, і вони попоїли. А потім, коли тіні почали ставати все довші й довші, а на навислому пурпуровому небі з’явилися перші зірки, вони сіли одне біля одного.
— Я рада, що ми тут,— сказала Катріна, поклавши голову на плече Рорана.
— Справді? Ти справді рада?
— Тут гарно, і ти весь мій,— вона обняла його руку.
Він присунувся ближче до неї, але тінь тривоги не покидала його серце. Він не міг забути про небезпеку, яка загрожувала їй та їхній дитині. Відчуття того, що їх найлютіший ворог перебуває всього за кілька миль від них, спалювало Рорана зсередини. Тепер йому не хотілося нічого, окрім як зірватися, побігти в Урубейн і вбити Галбаторікса.
Та це було неможливо. Тому він посміхався, приховуючи свій страх і навіть не підозрюючи про те, що вона приховує свій.
«Прокляття, Ерагоне! — думав Міцний Молот.— Краще тобі поквапитись. Інакше, клянусь, я дістану тебе з-під землі».
ВІЙСЬКОВА НАРАДА
Під час польоту з Вройнгарду в Урубейн Сапфірі не довелося прориватися крізь шторм. Більше того, попутний вітер допоміг їй летіти значно швидше — Елдунарі розповіли їй, де відшукати стрімкий повітряний потік, який, за їхніми словами, дув майже щодня впродовж цілого року. А ще Елдунарі дали їй невичерпний запас енергії, тож вона тепер зовсім не відчувала втоми. Тому вже через два дні після того, як вони вилетіли з острова, далеко-далеко на горизонті з’явився Урубейн.
Двічі під час подорожі, коли сонце світило найяскравіше, Ерагонові здавалося, що він бачить прохід у повітряний простір, де, сховані від сторонніх очей, пливли Елдунарі. Цей прохід нагадував темну точку, таку дрібну, що Вершник міг затримати на ній погляд хіба що на якусь мить. Спершу він навіть вирішив, що це просто пилюка, але потім помітив, що точка не змінює своєї відстані від Сапфіри, увесь час перебуваючи на одному й тому самому місці.
Поки вони летіли, Умарот зробив так, що Ерагон і Сапфіра бачили спогади драконів. Це була ціла лавина подій: виграні та програні битви, любов і ненависть, заклинання, природні катаклізми, каяття, сумніви, роздуми над тим, як влаштований світ... Дракони мали знання за тисячі років і тепер, здається, хотіли розповісти геть про все, не оминаючи навіть найменшої дрібниці.
«Досить, досить! — скрикнув нарешті Ерагон.— Ми не зможемо всього цього запам’ятати, а тим паче зрозуміти».
«Це правда,— відповів Умарот.— Але щось ви всетаки неодмінно запам’ятаєте, і, може, якраз оце “щось” і стане вам у пригоді, щоб здобути перемогу над Галбаторіксом. А тепер — рушаймо далі...»
Та спогадів було надто вже багато. Часом вони в сотні разів перевершували власні спогади Вершника, і йому починало здаватися, ніби він забуває, хто він такий. Тоді Ерагон замикався в собі й повторював своє справжнє ім’я, аж доки знову не відчував себе в безпеці.
Усе, що вони із Сапфірою бачили, вражало й бентежило Вершника, нерідко змушуючи його сумніватися у власних поглядах. Та йому ніколи було зосереджуватися на цих думках, бо на місце одних образів дуже швидко приходив якийсь новий спогад. Ерагон знав, що повинні минути роки й роки, перш ніж він почне розуміти сенс усього, що показують йому зараз дракони.
І що більше дізнавався Вершник про драконів, то сильніше й сильше відчував благоговійний страх перед ними. Особливо його вражали старі дракони, ті, які прожили багато сотень років. Вони були дуже дивні за манерою думання, а найстарші серед них відрізнялися від Глаедра й Сапфіри не менше, ніж Глаедр і Сапфіра відрізнялися від фангхура з Беорських гір. Спілкування з ними збивало з пантелику й сіяло тривогу, бо їхні асоціації й порівняння здавалися просто безглуздими, хоч Ерагон і знав, що десь на глибині вони мають прихований сенс. Утім він рідко коли був годен його збагнути, а стародавні дракони, у свою чергу, здавалося, не надто переймалися тим, щоби щось пояснювати.
Тільки згодом Вершник зрозумів, що говорити поіншому вони просто не можуть. Століттями їхній розум змінювався, і те, що було просто і ясно йому, часто здавалося для них надто хитромудрим — і навпаки. Слухати, як вони думають, було для Вершника майже тим самим, що слухати, як думають боги.
Та коли він сказав про це Сапфірі, та не погодилася.
«Ні,— відповіла вона.— Тут є велика різниця».
«Яка?»
«На відміну від богів, ми беремо участь у мирських справах».
«А може, боги навмисно роблять так, щоб їх не помітили?»
«Які ж вони в такому разі боги?»
«Ти думаєш, що дракони сильніші за богів?» — Вершник чомусь повеселів.
«Коли ми стаємо цілком дорослими, то, мабуть, так. Хто може з нами зрівнятися? Навіть сила Галбаторікса залежить від нас».
«А як же нідвал?» Сапфіра гмукнула:
«Ми вміємо плавати, а от вони літати не вміють...»
Найстаріший з Елдунарі, дракон на ім’я Валдр, що прадавньою мовою означає «правитель», заговорив з ними всього лиш раз. Спершу він показав їм якесь проміння світла, що перетворювалося на піщані хвилі, а ще передав відчуття подиву, бо все, що спершу здається чимось, у переважній більшості випадків виявляється порожнечею. А потім Валдр показав їм гніздо сплячих шпаків, і Ерагон міг бачити сни птахів, що швидкошвидко мерехтіли в їхніх розумах. «Але що таке ці пташині сни? — ніби промовляв Валдр.— Щось крихітне, незначуще, безглузде...» Аж раптом настрій Валдра змінився, він став теплий і співчутливий.. Тепер навіть найменший неспокій шпака виростав до вселенських розмірів...
Здавалося, Валдр хоче пересвідчитися в тому, що Ерагон і Сапфіра запам’ятали його видіння серед моря всіх інших спогадів. Ані Вершник, ані дракон не розуміли, що хоче сказати Валдр, а сам він не хотів нічого пояснювати.
* * *
Коли, нарешті, на горизонті з’явився Урубейн, Елдунарі перервали плин своїх спогадів.
«Тепер,— сказав Умарот,— ми зможемо найбільше допомогти вам у тому разі, коли як слід вивчимо лігво нашого ворога».