Страница 125 из 188
Засмучений, Роран підняв із землі камінь і, як навчив його Ерагон, сказав:
«Стенр, рейза!»
Камінь залишився нерухомим. Камінь завжди залишався нерухомим. Міцний Молот сплюнув і пожбурив його на узбіччя. Його дружина та ще ненароджена дитина були тут, з варденами, а він усе ще нічого не міг зробити, щоб знищити Мертага чи Галбаторікса. Роран до болю стис кулаки.
«А може, нам варто тікати звідси?» — раптом подумав він.
Раніше ця думка жодного разу в нього не зринала. Роран знав, що на схід від володінь Галбаторікса є чудові родючі степи, де не було нікого, крім кочівників. Якби решта селян пішли з ним і Катріною, вони змогли б розпочати все заново, вільні від Імперії й Галбаторікса... Але ні... Від самої цієї думки до горла підступала нудота. Тоді йому доведеться залишити Ерагона, своїх людей, свою землю, яка була йому рідною домівкою.
«Hi-ні. Я не хочу, щоб наша дитина народилася у світі, де все ще панує Галбаторікс! Краще вмерти, ніж жити в страхові».
Роран так і не розумів, як можна захопити Урубейн. В усіх попередніх випадках він завжди бачив слабке місце, яким можна було скористатися. У Карвахолі таким слабким місцем була нездатність разаків зрозуміти, що селяни можуть оборонятися. Під час сутички з ургалом Яборгом — роги цієї істоти. В Аруфсі — система каналів. Але ось тут, в Урубейні, Міцний Молот не бачив слабких місць, не бачив геть нічого, що могло б обернути силу його супротивників проти них самих.
«Ех! Якби в нас були запаси харчів! Тоді б я просто почекав і взяв би місто на замору. Так було б найкраще. А все інше — справжнє божевілля».
Хоч Роран добре знав: війна — то взагалі суцільна вервечка божевільних учинків.
«Один-єдиний спосіб,— зробив нарешті невтішний для себе висновок Міцний Молот,— це магія. Та ще Сапфіра. Якщо нам вдасться знищити Мертага, тоді або їй, або ельфам доведеться допомогти нам перебиратися через стіни».
Роран насупив брови, відчуваючи в роті кислий присмак, і прискорив ходу. Чим швидше вони розіб’ють табір, тим краще. Від ходьби в нього знов розболілися ноги.
«Ну, що ж,— сказав сам собі ватажок,— якщо вже мені судилося загинути під час якоїсь божевільної атаки, то перед цим я хотів би принаймні гарно повечеряти й спокійно виспатись».
***
Вардени розбили свої намети приблизно за милю від Урубейна, біля маленької річечки, що впадала в Рамр. Після цього люди, гноми й ургали почали зводити оборонні споруди, і це тривало аж до настання ночі, а зранку знову відновилося. Власне кажучи, поки вардени залишалися на якійсь території, вони весь час зміцнювали свої укріплення. Воїни ненавиділи цю роботу, але, по-перше, вона не давала їм нудьгувати, а подруге, могла врятувати їм життя.
І кожен воїн вважав, що всі накази віддає Ерагон. Роран тим часом знав, що насправді їх віддає не хто інший, як Джормандер. Від часу викрадення Насуади й відбуття Ерагона Міцний Молот пройнявся неабиякою повагою до цього досвідченого вояка. Джормандер бився з Імперією ледь не все своє життя й мав глибокі знання щодо тактики та організації роботи тилу. Вони з Рораном добре ладнали між собою, бо обидва були людьми криці, а не магії.
Але, крім Джормандера, був ще й король Орин, з яким — після початку роботи над оборонними спорудами — Роран став час від часу сперечатися. Принаймні Орин ніколи не втрачав нагоди дошкулити йому. Якщо й була в таборі людина, через яку вони могли загинути, то це був саме Орин. Роран знав, що ображати короля — заняття далеко не найрозумніше, але цей бевзень хотів відправити посланця до головних воріт Урубейна й офіційно кинути виклик Галбаторіксові, так, як вони робили в Драс-Леоні й Белатоні.
— Ви що, хочете спровокувати Галбаторікса? — скрикнув Роран.— Якщо ми це зробимо, він може відповісти!
— Звісно, саме так і буде,— сказав король Орин, гордо піднявши голову.— Нам належить повідомити його про свої наміри й дати йому можливість розпочати мирні перемовини.
Роран тільки витріщив очі з подиву й не став нічого говорити королю, а звернувся натомість до Джормандера:
— Слухай, ти можеш хоч якось достукатись до його розуму?
Усі троє були в наметі Орина, куди король покликав їх.
— Ваша величносте,— сказав Джормандер,— мені здається, Роран має рацію. Краще було б зачекати, перш ніж вступати в перемовини з Імперією.
— Але ж вони нас бачать! — почав протестувати Орин.— Хіба ми не розбили табір прямо за їхніми стінами? З нашого боку було б... нечемно не відправити посланця для оголошення наших намірів. Ви обидва простолюдини, то я й не чекаю від вас розуміння. Але королівська гідність вимагає чемності, навіть якщо ми перебуваємо в стані війни.
У Рорана виникло гостре бажання дати королю по пиці:
— Ви аж такий сліпий, що вірите в те, нібито Галбаторікс вважатиме вас за рівного собі? Яка дурниця! Та ми для нього комахи! І йому байдужа ваша чемність. А ви часом не забули про те, що Галбаторікс був простолюдином, як і ми, до того, як здолати Вершників? Його шляхи з вашими ніяк не збігаються. У світі немає людини, схожої на нього, а ви гадаєте, що можете передбачити його плани? Ви марите про те, що можете його вгамувати? Нісенітниця!
Обличчя Орина вкрилося плямами, і він жбурнув свій кубок з вином на підлогу:
— Ти зайшов надто далеко, Стронгхамере! Ніхто не має права розмовляти зі мною таким тоном!
— Я маю право робити те, що хочу! — крикнув у свою чергу Роран.— Я не один з ваших підлеглих.
Я перед вами не звітую. Я вільна людина й можу говорити з ким завгодно, коли завгодно і як завгодно — навіть із вами. Посилати гінця в жодному разі не можна, і я...
Король Орин не став більше слухати й вихопив меч із піхов. Та він не застав Рорана зненацька, бо той ще раніше тримав руку на своєму молоті й, почувши звук сталі, різким рухом висмикнув його з-за пояса.
Клинок короля срібною плямою зблиснув у тьмяному світлі намету. Роран побачив, куди Орин хоче завдати удар, і зробив крок убік, а потім сам ударив по лезу королівського меча. Меч брязнув, зігнувся й вилетів з руки Орина. За мить коштовна зброя вже впала на килим.
— Сер,— крикнув один з вартових зовні.— З вами все гаразд?
— Я просто впустив щит,— відповів Джормандер.— Не варто турбуватися.
— Так, сер!
Роран пильно дивився на короля. Орин теж дико зиркав на нього, немов загнаний у глухий кут звір. Не зводячи з нього очей, Роран засунув свій молот за пояс.
— Перемовини з Галбаторіксом — це нерозумно й небезпечно. Якщо ви спробуєте це зробити, я вб’ю кожного вашого посланця іще до того, як він встигне дійти до міста.
— Ти не посмієш! — скрикнув Орин.
— Ще й як посмію! Ось побачите. Я не дозволю наражати інших на небезпеку тільки для того, щоб задовольнити вашу королівську... пиху. Якщо Галбаторікс захоче почати переговори, він знає, де нас знайти; В іншому разі, дайте йому спокій.
Роран вискочив з намету й став, узявши руки в боки.
Він вдивлявся в пухкі хмари, чекаючи, коли перестане вирувати його кров. Орин нагадував однорічного мула: упертий, самовпевнений і готовий хвицнути кожного, якщо тільки дати йому таку можливість.
«До того ж він забагато п’є»,— подумки додав Міцний Молот.
Потім він походив перед наметом туди-сюди, чекаючи, поки вийде Джормандер.
— Вибачте, будь ласка,— одразу ж сказав Роран.
— Та нічого,— Джормандер провів рукою по обличчю, витяг глиняну люльку з торбинки на поясі й почав набивати її сушеною травою кардус, утрамбовуючи пальцем.— Увесь цей час я умовляв його не посилати гінця просто для того, щоб допекти тобі,— він на якусь мить замовк.— А що, ти й справді вбивав би людей Орина?
— Я не кидаю слів на вітер,— спокійно відповів Роран.
— Та я так ніколи й не думав... Ну, гаразд, будемо сподіватися, що до цього не дійде.
Джормандер неквапливо пішов між наметами, а Роран рушив слідом за ним. Поки вони йшли, люди поступалися їм дорогою й шанобливо схиляли голови. Джормандер трохи помовчав, а потім, розмахуючи своєю незапаленою люлькою, сказав: