Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 113 из 188

Аж ось ущелина почала ширшати, і світло поглинуло Насуаду, засліпивши її на якусь мить. Коли ж очі нарешті призвичаїлись, вона зрозуміла, що стоїть у Кімнаті Провидиці й дивиться на себе, лежачу й прикуту до кам’яної плити попелястого кольору. Біля її обм’яклого тіла стояв Галбаторікс — високий, широкоплечий, з тінню замість обличчя й короною темно-червоного вогню на голові.

Він повернувся до неї і простягнув руку в рукавичці:

— Ходи сюди, Насуадо, донько Аджихада. Облиш свою гордість і присягни мені на вірність. Тоді я дам тобі все, чого ти захочеш.

Насуада криво посміхнулась і кинулася до нього, простягнувши руки вперед. Ще мить — і вона змогла б схопити його за горло, та король розтанув у хмарці чорного туману.

— Усе, чого я хочу, це вбити тебе! — крикнула вона, звівши погляд до стелі. Кімната задзвеніла голосом Галбаторікса. Здавалось, він лунав з усіх боків водночас:

— Ну, тоді ти залишишся тут, аж доки не усвідомиш своєї помилки.

* * *

Насуада розплющила очі. Вона все ще лежала на кам’яній плиті, її зап’ястки й щиколотки були прикуті, а рани страшенно боліли. Дівчина насупила брови. Що то було? Сон чи вона й справді щойно розмовляла з королем? Насуада не могла сказати напевно. Аж раптом в одному кутку кімнати вона побачила в’юнкий паросток зеленої виноградної лози. Він стрімко пробивався поміж розмальованими кахлями, розсуваючи їх. Ось біля нього з’явився ще один, потім іще й іще... Вони проростали крізь стіну знадвору й, розповзаючись по підлозі, вкривали її зеленим зміїстим мереживом.

Насуада бачила, як паростки підповзають до неї. Зрештою, їй не було страшно. Дівчина навіть усміхнулася сама до себе:

«Оце й усе, що він зміг вигадати? Майже щоночі я бачу якісь страхіття».

Наче у відповідь на цю посмішку, плита під нею зникла десь у підлозі, і повзучі вусики щільно зімкнулись над нею. Вони закручувались довкола її рук і ніг, тримаючи їх міцніше за будь-які ланцюги. В очах у дівчини потемніло. Тим часом паростків над нею ставало все більше й більше — тепер єдиним звуком, який вона чула, був їхній шурхіт: сухий, мінливий, схожий на шерех сипкого піску.

Повітря навколо неї стало задушливе й гаряче. Ще мить — і дихати буде вже просто несила. Якби Насуада не знала, що ця виноградна лоза — всього лиш ілюзія, вона, мабуть, почала б кричати від жаху. Натомість дівчина плюнула в темряву й прокляла ім’я Галбаторікса. Уже не вперше. І звісна річ, не востаннє.

Світло... Золоте сонячне проміння заливає розлогі пагорби, вкриті полями й виноградниками. Вона стоїть на краю невеликого внутрішнього дворика, під ґратами, заплетеними квітучою повійкою. Її лоза здається до болю знайомою. Насуада одягнена в прекрасну жовту сукню. У правій руці кришталевий келих з вином, його мускусний смак надзвичайно приємний. Легенький вітрець дме із заходу. Повітря пахне теплом, затишком, свіжозораною землею...

— А, ось ти де! — чує Насуада голос за спиною.

Вона обертається й бачить Мертага, який крокує до неї з величного маєтку. У нього в руках так само келих вина. Мертаг одягнений у чорні панчохи й бордовий сатиновий дублет, прикрашений золотим візерунком. Інкрустований коштовним камінням кинджал звисає з його розкішного пояса. Волосся Мертага довше, ніж зазвичай. До того ж він виглядає таким спокійним і впевненим, яким Насуада його ще ніколи не бачила. І все це, а ще світло, що падає йому на обличчя, надає його образу надзвичайної краси й шляхетності.

Мертаг підходить до неї під ґрати й кладе руку їй на зап’ясток. Він робить це звично і з ніжністю.

— Пустунко, навіщо ти залишила мене наодинці з лордом Ферросом і його безконечними історіями? Мені довелося слухати його півгодини, перш ніж я зумів утекти,— він на мить замовкає, пильно дивиться на неї. Вираз його обличчя стає занепокоєний: — Ти часом не захворіла? У тебе якісь сірі щоки.

Насуада хоче щось сказати, та не в змозі вимовити ані слова. Вона взагалі не знає, як їй бути.

Чоло Мертага вкривають зморшки:

— Тобі знов було зле, так?

— Я... я не знаю... Не можу згадати, як я сюди потрапила...— Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.

Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.

— Я знаю, що це тебе бентежить...— тихо каже він.— Мені страшенно шкода, але...— Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: — Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..

Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.

— Урубейн,— ледь чутно шепоче вона.— Кімнату Провидиці... Це мій останній спогад.





На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.

— Урубейн...— повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.— Насуадо... Після Урубейна минуло вже вісім років.

«Ні-ні,— думає вона,— цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить,— таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри — усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.

— Я...— хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:

— Пані!

Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.

— Пані! — каже служниця й присідає в реверансі.— Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.

— Діти?..— шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.

— Так,— відповідає він.— Діти... Четверо. Усі розумні, красиві й здорові... І в доброму гуморі.

Насуада здригається — почуття переповнюють її.

Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:

— Покажи мені те, що я забула.

Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.

— Матиму за честь,— каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.

А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.

Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.

В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима. І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива!»

Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло — ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками... Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.

А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла...

Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи — очі ніяк не могли звикнути до світла,— вона підвелася й роззирнулась навкруги.

Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.

Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.

Раптом вона почула, як позаду хтось рикнув. Дівчина озирнулась і побачила велетенського дванадцятифутового кулла, який ішов прямо на неї, розмахуючи кутою залізом булавою. За мить зліва з’явився ще один кулл і четверо менших ургалів. А ще за якийсь час із білуватого серпанку імли стрімко зринула пара одягнутих у мантії горбатих фігур і рушила в її бік, щось цвенькаючи й розмахуючи своїми схожими на листя мечами. Хоч Насуада ще ніколи не бачила цих істот на власні очі, вона точно знала, що це разаки.