Страница 112 из 188
СКЕЛЯ КУТІАН
На цей раз дорога до яблуневої алеї видалася значно коротшою, ніж напередодні. Але сучкуваті дерева виглядали так само загрозливо, тож увесь час, доки вони пробиралися хащами, Ерагон тримав руку на Брізінгрі.
Як і минулого разу, він та Сапфіра зупинились на краю зарослої галявини перед скелею Кутіан. Зграя воронів сиділа на грубому уламку каменя. Побачивши Сапфіру, вони з голосним карканням злетіли в повітря — гіршої прикмети Ерагон навіть уявити собі не міг.
Доволі довго, десь із півгодини, Ерагон стояв непорушно, промовляючи одне за одним заклинання. Він шукав магію, годну завдати шкоди йому, Сапфірі чи Глаедрові. Юнак добре відчував, що вся галявина, скеля Кутіан та й решта острова були вкриті рясним-рясним мереживом чар. Деякі заклинання, що залягали в глибинах землі, мали таку силу, що здавалося, ніби під ногами тече повновода ріка енергії. Інші були геть крихітні й наче зовсім безвинні, інколи діючи всього лиш на одну квітку або одну-єдину гілочку дерева. Добра половини чарів, судячи з усього, були пасивні — їм або не вистачало енергії, або вони вже втратили об’єкт, на який впливали, або чекали, коли настануть сприятливі для них умови. До того ж, чимало заклять конфліктували між собою, так, наче Вершники чи хтось інший намагалися змінити чи звести нанівець залишки раніше використаної магії.
Ерагон не міг зрозуміти призначення переважної більшості заклинань. Воно й не дивно, бо жодної письмової згадки про ті слова, що їх використовували давнимдавно померлі чарівники, не лишилося — самі тільки структури енергії, тлумачити які було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Звичайно, трохи допомагав Глаедр, адже він багато чого знав про старовинну магію, яку використовували на Вройнгарді. Та час від часу Ерагонові доводилось діяти майже навпомацки. На щастя, попри те, що Вершник не завжди міг з’ясувати призначення того чи іншого заклинання, він завжди відчував, чи вплине воно на нього, Сапфіру й Глаедра. Так, у напруженій праці, минула ще одна година. Найбільше, що турбувало його, так само, як і Глаедра, було одне: чи немає тут часом заклять, яких вони могли не помітити? Справді, якщо чарівник спеціально приховував свою роботу, знайти магію ставало майже неможливо.
Нарешті Ерагон більш-менш пересвідчився в тому, що ані на скелі Кутіан, ані поблизу неї пасток нема. Тоді він та Сапфіра пройшли через галявину й зупинилися біля основи зубчастого, вкритого лишайником шпиля.
Вершник підняв голову й подивився на вершину. Вона здіймалась високо-високо, хоч загалом у скелі Кутіан не було нічого незвичного.
«Мабуть, треба назвати наші імена — та й край»,— сказала Сапфіра.
Ерагон замислився.
«Вона права,— підтвердив Глаедр.— Нема чого відкладати. Скажи своє ім’я, Ерагоне, а ми із Сапфірою зробимо те саме».
Не знати чому, Ерагон почав нервуватися. Перш ніж сказати своє ім’я, він двічі міцно стиснув руки, потім зняв зі спини щит, витягнув Брізінгр і трохи присів.
«Моє ім’я,— промовив Вершник чітко й голосно,— Ерагон Шейдслеєр, син Брома».
«Моє ім’я — Сапфіра Б’яртскулар, донька Веради».
«А моє — Глаедр Елдунарі, син Нісрінги довгохвостої».
Усі троє завмерли.
Неподалік каркали ворони, неначе глузуючи з них. Тривога на якусь мить ворухнулася в душі Ерагона, та він не звернув на неї уваги. Зрештою, він і не думав, що відкрити склеп буде простою справою.
«Спробуй-но ще раз. Тільки на цей раз говори прадавньою мовою»,— порадив Глаедр.
«Нам іет ер Ерагон Сундавар-Верганді, сьорн абр Бром»,— так само чітко й голосно сказав Вершник.
Потім прадавньою мовою назвала своє ім’я Сапфіра, а вслід за нею Глаедр.
І знову нічого не сталось.
Тривога Ерагона зросла. Якщо їхня подорож була марна... Ні-ні, про це не можна навіть думати. Це рано.
«А може,— сказав він,— нам усім слід вимовляти імена голосно?»
«Яким чином? — спитала Сапфіра— Не буду ж я кричати на цю каменюку! А що робити Глаедрові?»
«Я можу вимовити ваші імена замість вас»,— сказав Ерагон.
«Не думаю, що це поможе,— засумнівався Глаедр,— але, з другого боку, чому б і не спробувати».
«Нашою мовою чи прадавньою?»
«Мені здається,— відповів старий дракон,— краще прадавньою. А ще краще — спробуй і так, і так, щоб було вже напевно».
Ерагон так і зробив, але все марно.
«Може, ми стоїмо не в тому місці? — на цей раз голос Вершника звучав розчаровано й збентежено.— А що як вхід до Склепу Душ з іншого боку? Він може бути навіть на вершині».
«Ні,— заперечив Глаедр.— Якби це було так, то “Доміа абр Вірда” неодмінно б згадала про це».
Ерагон опустив щит.
«Не сумуй,— спробував заспокоїти його старий дракон.— Розгадувати загадки завжди складно».
«А що коли тільки ти повинен промовити своє ім’я?
— спитала Сапфіра.— Хіба ж Солембум не казав: “...Коли буде здаватися, що все втрачено, коли сил уже не залишиться, іди до скелі Кутіан і назви своє ім’я, щоб відчинити двері до Склепу Душ”? Твоє ім’я, Ерагоне! Не моє і не Глаедрове».
Ерагон насупився:
«Може, й так. Але якщо потрібне тільки моє ім’я, тоді, напевно, мені треба вимовляти його наодинці».
Сапфіра не примусила себе довго чекати. Вона підстрибнула й розпростала крила, здійнявши справжній вітер, який куйовдив Ерагонові волосся і нагинав до землі траву.
«Тоді спробуй, і швидше!» — сказав дракон, відлітаючи на схід від скелі.
Коли він був уже десь за чверть милі, Ерагон знову подивився на нерівну поверхню скелі, знову підняв свій щит і ще раз промовив своє ім’я, спочатку рідною мовою, а потім ельфійською.
І знов нічого. Не відчинилися якісь двері, не з’явилися сходи. Ані тріщин, ані розламів, ані таємничих символів. Високий шпиль, як і раніше, був усього лиш гранітною брилою, позбавленою будь-яких секретів.
«Сапфіро!» — подумки крикнув Ерагон. Потім він мовчки лайнувся і почав ходити туди-сюди по галявині, буцаючи ногами камені та гілки.
До підніжжя скелі Вершник повернувся аж тоді, коли Сапфіра вже спускалась на галявину. Щоб зупинитися, дракон кілька разів змахнув крилами назад. Нарешті він приземлився, залишивши на м’якій землі глибокі борозни від своїх задніх лап. Листя й трава закружляли довкола Сапфіри, немов у вирі.
«Я так розумію, у тебе не вийшло?» — спитав Глаедр.
«Ні»,— роздратовано буркнув Ерагон і кинув сердитий погляд на шпиль.
«Саме цього я й боявся»,— зітхнув старий дракон.
«Є тільки одне пояснення...» — понуро почав Вершник.
«Яке? — перебив його Глаедр.— Що Солембум нам збрехав? Що він відправив нас у погоню за примарою, щоб Галбаторікс міг знищити варденів, поки нас нема?»
«Та ні. Мабуть, для того, щоб відкрити цей... цей...»
«Склеп Душ»,— підказала Сапфіра.
«Так, склеп, про який він тобі розповідав, ми повинні назвати наші справжні імена».
Слова Вершника впали між ними, немов важкі каменюки. На якийсь час запанувала цілковита мовчанка.
«А якщо це пастка?» — спитала нарешті Сапфіра.
«Тоді це найхитріша пастка на світі,— сказав Глаедр.— Питання, на яке ви повинні спершу відповісти, звучить так: довіряєте ви Солембуму чи ні? Бо якщо ми підемо далі, то будемо ризикувати не тільки своїм життям, але й свободою. А якщо ви довіряєте йому, тоді постає друге питання: чи можете ви бути достатньо чесними із собою, щоб відкрити свої справжні імена, до того ж, дуже швидко. І чи готові ви жити із цим знанням, яким би гірким воно не було? Бо коли ні, то ми маємо одразу ж забратися звідси геть. Після смерті Оромиса я дуже змінився, та я знаю, хто я є. А ти, Сапфіро? Або ти, Ерагоне? Чи можете ви сказати, що саме робить вас тим драконом і тим Вершником, якими ви є?»
Сум’яття охопило Ерагона, коли він глянув угору на скелю Кутіан.
«А й справді, хто я?» — спитав він сам себе.
ВЕСЬ СВІТ — ЛИШ ІЛЮЗІЯ
Насуада сміялась, коли зоряне небо закружляло довкола неї і вона почала стрімко падати в ущелину сонцесяйного білого світла.
Вітер шарпав її волосся, сорочка вільно тріпотіла так, що нерівні краї рукавів поляскували, мов батоги. Безліч великих кажанів, чорних й наче як мокрих, сновигало навколо неї, впинаючись зубами в її й без того болючі рани. А вона все одно сміялась.