Страница 110 из 188
«Може, звірі уникають цієї частини лісу? — подумав Ерагон.— Але чому?»
У цю мить він побачив перед собою велику колоду. Юнак переступив через неї, і його черевик глибоко занурився в килим із моху. Гедвей ігназія засвербіла, а за секунду Ерагон почув якісь дивні звуки: «скррірі-скррірі», «скррірі-хррара». Добрий десяток білих, схожих на хробаків гусениць розміром з великий палець навсібіч вистрибнули з моху. Юнак завмер на місці, так, наче наступив на змію. Він боявся навіть дихнути, дивлячись, як тікали ці жирні огидні гусениці. Ерагон напружив пам’ять, намагаючись пригадати, чи чув він про щось таке під час навчання в Елесмері, але на гадку нічого не спадало.
«Глаедре! Що воно таке? — показав юнак гусениць драконові.— Як вони називаються прадавньою мовою?»
«Уявлення не маю,— відповів Глаедр, на превеликий подив Ерагон.— Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, та навіть не чув про щось таке. Це щось нове і для Вройнгарду, і для Алагезії в цілому. Не дозволяй їм торкатися себе — Вони можуть бути куди небезпечнішими, ніж здаються на перший погляд».
Тим часом невідомі гусениці були вже на відстані кількох футів від Ерагона. Тут вони підстрибнули вище, ніж звичайно, і зі звуком «скррірі-крроро» знову занурились у мох. Та тільки-но вони приземлились, як обернулися на зграю зелених багатоніжок і миттю зникли в густих заростях моху.
Аж після цього Ерагон дозволив собі глибоко вдихнути.
«Вони не можуть існувати»,— сказав Глаедр стурбованим голосом.
Нарешті Ерагон повільно витяг свій черевик і відступив назад за колоду, пильно оглянувши мох. Те, що він спочатку сприйняв за кінчики гілок, які стирчать із рослинного покрову, насправді було уламками оленячих ребер і рогів. Тут лежали останки однієї чи, може, й кількох тварин.
На мить Ерагон замислився, а потім розвернувся й пішов назад своїми слідами, ретельно намагаючись уникати кожного клаптика моху. Це було непросте завдання. Що б там не скреготало в лісі, вирішив юнак, з’ясовувати, що воно таке, ризикуючи власним життям, навряд чи варто,— особливо тепер, коли він запідозрив, що в гущавині дерев зачаїлося щось значно небезпечніше, ніж гусениці. Принаймні його долоня ще й досі свербіла, а це була непомильна ознака того, що поблизу на нього чатує якась небезпека.
Аж ось і луг. Між стовбурами вічнозелених дерев Ерагон уже бачив синяву Сапфіриної луски.
Тоді він швидко рушив убік струмка. Мох повністю вкривав берег, тому Ерагон перестрибував то з колоди на колоду, то з каменя на камінь, аж доки не опинився на пласкій каменюці посеред води.
Тут він присів навпочіпки, зняв рукавиці й вимив руки, обличчя та шию. Холодна вода бадьорила його — вуха почервоніли, а все тіло почало потроху зігріватись.
Ерагон уже витирав останні краплі води на шиї, як з другого берега струмка почувся гучний вереск. Майже не рухаючись, юнак кинув погляд на верхівки дерев, що росли на протилежному березі.
На висоті приблизно тридцяти футів він помітив на гілці якісь чотири тіні. Довге колюче пір’я стирчало на всі боки з їхніх чорних овальних голів. Білі розкосі щілинки очей зловісно світились. Важко було збагнути, куди вони дивляться,— погляди були порожні. Та найбільше вражало те, що ці тіні не мали глибини. Щойно вони повертались боком, як умить зникали.
Не зводячи очей із цієї химерії, Ерагон повільно простягнув руку й міцно стис ефес Брізінгра.
Крайня ліва тінь скуйовдила своє оперення й заверещала. Це був той самий звук, який Ерагон сприйняв за крик білки. Дві інші примари зробили те саме, і ліс наповнився пронизливим вереском і цокотінням.
«А чи не спробувати торкнутись їхньої свідомості»,— подумав Ерагон, але, пригадавши фангхура по дорозі в Елесмеру, одразу ж відмовився від цієї ризикованої затії.
«Ека аі фрікай ун Шуртугал»,— мовив він натомість тихим голосом.
Здавалось, тіні так і прикипіли до нього поглядами.
На мить запанувала тиша. Було чутно лиш спокійне дзюркотіння струмка. Потім вони знову зацокотіли. їхні очі поволі яскравішали, аж доки не стали схожі на шматки розпеченого заліза.
Так збігло кілька хвилин. За цей час тіні не зробили жодного загрозливого поруху, але й летіти геть не збиралися. Тоді Ерагон звівся й обережно зробив крок назад.
Схоже, цей рух стривожив примар. Вони зацокотіли в один голос, а потім якось дивно струснулись, і на їхньому місці постали чотири великі сови з таким самим колючим оперенням навколо поцяткованих голів. Вони пороззявляли свої жовті дзьоби й люто заверещали, а потім, розправивши крила, злетіли з дерева й одразу ж зникли в гущавині гілок.
«Барзул»,— мовив Ерагон. Стрибками він повернувся назад і попрямував до галявини, зупинившись на мить тільки для того, щоб набрати оберемок сухого гілля.
Невдовзі він уже був біля Сапфіри. Тут він кинув дрова на землю, став навколішки й почав промовляти всі захисні заклинання, які тільки міг пригадати.
«Жодної з цих істот не існувало,— сказав Глаедр,— коли ми з Оромисом повернулись сюди після битви. Вони не такі, як мають бути. Схоже на те, що розсіяна тут магія спотворила і саму землю, і тих, хто на ній жив. Тепер ця місцина сповнена зла».
«Про що це ви говорите?» — спитала Сапфіра. Вона саме розплющила очі й солодко позіхнула. Ерагон показав їй свої спогади.
«Треба було взяти з собою мене,— сказала на те Сапфіра.— Я проковтнула б і тих гусениць, і примарних птахів. Тобі взагалі не було б чого боятися».
«Сапфіро!..» — почав був Ерагон.
«Я хочу їсти,— перебила його Сапфіра— Магічні вони чи ні, та я не розумію, чому я не можу скуштувати цих дивних істот».
«Тому що вони можуть скуштувати тебе, Сапфіро Б’яртскулар,— сказав Глаедр.— Ти ж знаєш перше правило полювання незгірше за мене: не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич. Інакше сам можеш опинитися у когось на зубах».
«Я б не радив тобі шукати тут навіть оленів,— додав Ерагон.— Навряд чи їх багато лишилося. А крім того, вже майже темно... Зрештою, я не впевнений, що й удень полювати тут безпечно».
«Ну гаразд,— погодилась нарешті Сапфіра.— Тоді я спатиму далі. Але вранці піду на полювання, щоб там не було. Я страшенно голодна... Мені треба попоїсти до того, як ми знову рушимо через море».
На підтвердження своїх слів вона заплющила очі й швидко заснула.
Ерагон тим часом розвів маленьке багаття й з’їв свою убогу вечерю. Тепер він сидів і дивився, як темніє долина. Треба було обговорити з Глаедром плани на наступний день. Крім того, Глаедр хотів розповісти йому історію острова, починаючи з тих часів, коли ельфи ще не прибули до Алагезії, а Вройнгард належав тільки драконам. На землю спадала ніч.
«А чи хотів би ти побачити Вройнгард таким, яким він був за часів Вершників?» — спитав старий дракон.
«Так»,— відповів Ерагон.
«Тоді дивись»,— мовив Глаедр, і Ерагон відчув, як дракон вливає в його свідомість потік своїх візійних почуттів. Усе довкола юнака змінилось. Над реальним ландшафтом він бачив тепер примарну долину старих часів. Надворі так само, як і зараз, були сутінки, але хмари не вкривали небо й безліч зірок мерехтіло й блищало над величезним кільцем гір Арас Телдуін. Дерева в старовину були вищі, пряміші й аж ніяк не зловісні, а по всій долині стояли будівлі Вершників, котрі сяяли в присмерках світлом ельфійських магічних ліхтарів, немов маяки на березі моря. На брунатно-жовтому камінні було куди менше плюща та моху, скрізь тяглися доріжки з бруківки, а зали й вежі здавались такими величними, якими ніколи не можуть бути руїни. Високо-високо над головою Ерагон розгледів розкішні обриси численних драконів — сповнених грації гігантів зі скарбами тисячі королів.
Видіння тривало ще якийсь час. Потім воно щезло, і долина знов набула свого звичного вигляду.
«Вона була прекрасна»,— сказав Ерагон.
«Так, була. Але вже не є».
Ерагон продовжував дивитись на долину. Він порівнював її з тим, що показав йому Глаедр. Раптом Вершник насупився. Посеред покинутого міста він помітив вервечку танцюючих вогників. «Мабуть, то ліхтарі»,— подумав юнак. Він прошепотів заклинання, щоб зробити зір гострішим. Тепер Ерагон міг бачити накриті каптурами фігури в темному вбранні, які повільно йшли через руїни. Вени виглядали похмуро й таємниче. У їхніх розмірених широких кроках і в ритмічному погойдуванні ліхтарів було щось ритуальне.