Страница 109 из 188
«Невже це вона?.. Це і є скеля Кутіан?» Глаедр відповів не відразу:
«Здається, так. Принаймні дуже схожа...»
«Тоді ходімо!» — сказав Вершник і рушив по траві, яка сягала йому пояса, до найближчої стежки.
Тут трава була не така густа, й Ерагон відчув під ногами тверду бруківку замість мокрої від дощів землі. Сапфіра так само рушила за ним по стежці. Невдовзі вони вже були в тінистій яблуневій алеї. Обоє ступали дуже обережно, тому що дерева виглядали тут ніби як непривітно. Щось загрозливе було навіть у формі їхнього гілля — ці дерева, здавалось, тільки й чекали на те, щоб піймати їх у пастку своїми розчепіреними лапами. Так чи інакше, Ерагон полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з алеї.Скеля Кутіан височіла на краю великої галявини, вкритої заростями троянд, будяків, малини й цикути. За кам’яним виступом рядами росли похилені хвойні дерева, які тяглися аж до самісінької гори, котра височіла над ними. З лісу долинало дратівливе цокотіння білок, хоч жодної тваринки ніде не було видно.
Три кам’яні лави, наполовину приховані під шарами коріння й виноградної лози, були розташовані на однаковій відстані одна від одної навколо галявини. А поруч росли верби, чиї міцні Стовбури та гнучкі гілки створювали щось на зразок альтанки, де Вершники могли сидіти й милуватися краєвидом. Утім з роками гілки розрослися так густо, що навряд чи якась людина, ельф або гном могли пробратися між ними всередину.
Ерагон зупинився на краю галявини. Скеля Кутіан була зовсім поряд. Біля нього важко сіла на землю й Сапфіра, від чого все довкола аж струснулось. Вершник легенько торкнувся її плеча й перевів погляд на скелю. Якась нервова напруга закрадалася йому в душу. Ерагон подумки обшукав галявину й дерева за нею. Ніде нікого не було. Єдиними живими істотами, чию присутність він відчував, були рослини, комахи, а ще кроти, миші й вужі, які мешкали в чагарниках. Щоб не потрапити в які-небудь магічні пастки, Вершник хотів скласти ще й закляття, але Глаедр зупинив його.
«І ти, і Сапфіра,— сказав старий дракон,— зараз надто втомлені. Я б радив спершу відпочити, а завтра повернемось та й глянемо, що тут можна знайти».
«Але ж...» — хотів заперечити Ерагон.
«Якщо зараз раптом доведеться битися,— урвав його Глаедр,— ви обоє не зможете себе захистити. Зрештою, що б тут не було, до завтрашнього ранку воно напевно нікуди не дінеться».
Ерагон трохи повагався й урешті-решт вирішив, що Глаедр таки має рацію. Тож попри те, що скеля Кутіан була на відстані витягнутої руки, він знехотя повернувся й заліз на спину Сапфіри.
Дракон, у свою чергу, стомлено зітхнув і підвівся. За якийсь час він уже брів назад яблуневою алеєю. Від важких кроків Сапфіри крони дерев здригалися й хиткі висохлі листочки рясно падали на землю. Один із них упав Ерагонові на коліна. Вершник узяв його і вже хотів викинути, як раптом помітив, що форма листочка не така, як має бути: зубчики вздовж краю були значно довші й ширші за ті, які він будь-коли бачив на яблуневих листках, та й прожилки утворювали якийсь надзвичайно химерний малюнок.
Тоді Ерагон підняв інший листок, іще зелений. Як і його мертвий родич, свіжий листок мав великі зубчики й заплутане мереживо прожилок.
«Відтоді як відбулася битва,— сказав Глаедр,— речі тут перестали бути такими, якими були раніше».
Ерагон кинув листок і насупився. Він знову чув жваве цокотіння білок, але, як і раніше, не бачив жодної з них і не відчував їхньої присутності. Це його непокоїло.
«Якби в мене була луска,— сказав він Сапфірі,— то від цієї клятої місцини вона б неодмінно свербіла».
Сапфіра здивовано пирхнула — маленький клубочок диму вилетів з її ніздрів.
Від алеї вони повернули на південь і рушили до одного з багатьох струмків, які збігали з гір: тоненький білий струмочок ніжно дзюркотів у своємукам’яному річищі. Звідси Сапфіра пішла вгору проти течії до затишного лужка неподалік вічнозеленого лісу.
«Мабуть, тут»,— сказала Сапфіра й опустилась на землю.
Місцина й справді виглядала досить непоганою задля того, щоб розбити тут табір, а Сапфіра була не в тому стані, щоб шукати щось краще. Тому Ерагон погодився. Він скочив на землю, швиденько роззирнувся й так само швидко зняв із Сапфіри сідло та сідельний в’юк. Сапфіра струснула головою, покрутила плечима, легенько пощипала себе в тих місцях, де їй натерло ременями, і, не зволікаючи, вляглася спати.
«Не буди мене, аж доки хтось не спробує нас з’їсти»,— сказала вона, скручуючись у клубок на траві й обгортаючи себе хвостом.
Ерагон посміхнувся, поплескав її по хвосту й іще раз обвів поглядом долину. Усе було просто чудесно. Вершник трохи постояв, насолоджуючись вечірньою картиною. Потім він вийняв свою постіль і розіслав її поруч із Сапфірою.
«Побудеш трохи на сторожі?» — спитав він у Глаедра.
«Так, звісно,— відповів старий дракон.— Відпочивай і не хвилюйся».
Ерагон кивнув на знак згоди, хоч Глаедр його й не бачив, закутався в ковдру й дозволив собі поринути в обійми мрій.
СНАЛГЛІ НА ДВОХ
Коли Ерагон прокинувся, був уже вечір. Небо затягло важкими хмарами, але в кількох місцях були прогалини, й золотаве проміння сонця лягало на дно долини, освітлюючи верхівки зруйнованих будівель. І хоч загалом долина виглядала холодно, вогко й непривітно, це сонячне світло сповнювало її якоюсь споконвічною величчю. Ерагон чи не вперше зрозумів, чому Вершники вирішили оселитись саме на цьому острові.
Це відчуття бентежило Вершника — надто вже сильно воно нагадувало смерть. Тому він не став турбувати свідомості дракона й обмежив контакт із ним лиш тоненькою ниточкою думок, якої вистачало для того, щоб бути впевненим у безпеці Сапфіри.
Довкола стояла тиша. Аж раптом у лісі за спиною Ерагона пронизливо заверещала пара білок. Раз, іще раз... Юнак прислухався. їхні голоси звучали якось надто вже різко й швидко, так, наче якась інша істота імітувала крики білок.
Неприємний холодок пройняв його тіло. Але все було спокійно.
Ерагон пролежав так близько години. Він дослухався до вереску й цокотіння, що долинали з лісу, і споглядав дивовижні візерунки світла. Вони вигравали на схилах, полях і горах цієї схожої на чашу долини. А потім просвіти між хмарами зникли. Небо потемніло. Пішов сніг, вкриваючи схили гір білою-білою ковдрою.
Ерагон підвівся.
«Піду назбираю дров,— сказав він Глаедрові — Повернусь за кілька хвилин».
Дракон не мав нічого проти, тож Ерагон обережно пішов через луг до лісу, намагаючись ступати якомога тихіше, щоб не розбудити Сапфіру. За якийсь час він був уже біля дерев. Тут можна було йти швидше. На узліссі було вдосталь сушняку, та Ерагон вирішив зайти трохи глибше — його непокоїв білячий вереск.
Під кронами дерев було темно. Повітря стояло тут холодне й нерухоме, наче в глибокій печері. Пахло грибами, гниллю й болотом. З густого гілля звисав мох і лишайники, нагадуючи тонке мереживо, яке, попри плями й надмірну вологу, не могло не вабити своєю особливою вишуканою красою. А крім того, воно робило ліс майже непроглядним — у будь-який бік було видно десь футів на п’ятдесят, не більше.
Ерагон рушив углиб, орієнтуючись на дзюркотіння струмка. Тут, серед лісу, він мав можливість пильніше придивитися до вічнозелених дерев. Вони були несхожі ані на дерева з Хребта, ані на дерева Ду Вельденвардена. Здавалося, що на них значно більше голок, хоча це могла бути всього лиш химерна гра світла — дерева огортали якісь особливі сутінки, що нагадували плащ, накинутий на їхні стовбури й гілки. Крім того, у цих деревах — від тріщин у корі до випнутого коріння и важких шишок — було щось зловісне. Здавалося., вони ось-ось звільняться із землі й великими кроками попрямують униз до міста.
Ерагон мимоволі здригнувся й поклав руку на Брізінгр. Йому ще ніколи не доводилось бувати в лісі, який виглядав би так загрозливо. Здавалося, наче дерева тут були злі і тільки й чекали на те, щоб дотягнутись до нього й розтерзати на шматки.
Відгорнувши рукою жовте пасмо лишайника, юнак обережно рушив уперед. Досі він не помітив ані найменших слідів тварин — вовків чи ведмедів. Це дуже дивувало його. До струмка рукою подати, а отже, тут мали бути хоч якісь стежки тварин, що вели до води.