Страница 101 из 188
«То правда, але вітер сповільнить наш рух. А крім того, щось мені підказує, що цей шторм бушує на всьому шляху до острова. І який би маршрут ми не обрали, нам усе одно доведеться пролетіти крізь нього. Це, звісно, аж ніяк не означає, що нам слід летіти через його епіцентр. Бачиш он ту прогалину між двома хмарами на заході?»
«Так».
«Летімо туди. Може, там ми знайдемо безпечний шлях».
Сапфіра досить різко опустила ліве крило й повернула на захід, прямуючи до прогалини, яку показував Глаедр. Ерагон міцніше схопився за сідло. Невдовзі дракон вирівняв політ. Тоді Вершник позіхнув, протер як слід очі, повернувся й дістав яблука та кілька шматочків в’яленої яловичини із торбинки, прив’язаної у нього за спиною. Звісно, це був скромний сніданок, але їсти не дуже й хотілося, тим паче, що наїдатися навряд чи було варто — під час їзди на Сапфірі його могло й знудити.
Отож, Ерагон потихеньку їв, дивлячись то на хмари, то на блискучі хвилі під ними. Від того, що довкола, куди не глянь, не було нічого, крім води, до серця Вершника підступала тривога. Найближчою від них землею був материк, а до нього, на думку Ерагона, пролягало не менше п’яти десятків миль. Він здригнувся, коли уявив, як усе далі й далі занурюється у воду, в холодну морську глибінь. Ось він уже лежить на дні... Ясна річ, за допомогою магії можна було б вигадати щось путнє навіть там, але ця думка чомусь його не приваблювала. Водна безодня надто вже темна й небезпечна. Принаймні Ерагонові вона не подобалася. Він добре знав, що це не те місце, де він може ризикувати життям. Нехай краще воно залишається тим дивним істотам, які вже там живуть.
***
Коли нарешті розвиднілось як слід, Ерагон і Сапфіра побачили, що хмари були далі, ніж їм спершу здалося, а буря, як і попереджав Глаедр,— куди більша, ніж вони її уявляли.
Тим часом повіяв легкий зустрічний вітер, і Сапфірі стало трохи важче летіти, хоч вона й продовжувала наполегливо рухатись уперед.
До початкової лінії шторму залишалось іще принаймні кілька льє. На подив Ерагона й Глаедра, Сапфіра знизилась і полетіла близько-близько над поверхнею води, так близько, що часом навіть торкалася хвиль.
«Чого це ти раптом, Сапфіро?» — спитав її Глаедр.
«Просто цікаво,— відповіла вона.— Крім того, я хочу, щоб мої крила трохи перепочили перед тим, як ми потрапимо в хмари».
Якийсь час вона так і ковзала по хвилях. Відображення Сапфіри у воді та її тінь повторювали кожен її рух, немов якісь два примарні супутники — один темний, а другий світлий. Потім Сапфіра повернула крила набік і, зробивши три швидкі помахи, уповільнила лет і сіла на воду. її груди врізались у хвилі, здійнявши вгору цілий стовп бризок — на Ерагона полетіли рясні краплі.
Вода була холодна, але після довгого польоту на висоті повітря біля води здавалося приємним і теплим, таким теплим, що Ерагон розстебнув свій плащ і зняв рукавиці.
Сапфіра склала крила, трохи посиділа, а потім попливла, тихо погойдуючись на хвилях. Справа були водорості. їхні стебла густо розгалужувалися, немов якась химерна щітка. А високо над головою, там, де щойно була Сапфіра, Ерагон побачив двох чорних альбатросів, які відлітали подалі від величезної стіни хмар. Постала картина тільки збільшила його неспокій. Ці морські птахи нагадали йому, як колись давним-давно він бачив зграю вовків, які бігли, обганяючи стадо оленів — тварини тікали від лісової пожежі на Хребті.
«Якби у нас була бодай дрібка розуму,— сказав він Сапфірі,— ми б давно повернулись назад».
«Якби у нас була бодай дрібка розуму, ми б давно залишили Алагезію, щоб ніколи сюди не повертатись»,— відповіла на те Сапфіра.
Вона вигнула шию, занурила морду у воду, аж раптом почала крутити головою й мотляти своїм малиновим язиком, так, ніби вкусила якусь гидоту.
Ерагон відчув, як ураз збентежився Глаедр, а старий дракон тим часом щосили ревнув:
«Злітай! Зараз же! Злітай!..»
Сапфіра не ставила зайвих питань. Зі звуком, подібним до грому, вона розпростала крила й почала бити ними по воді.
Ерагон схопився за край сідла, щоб не впасти, і нахилився вперед. Лопотіння крил Сапфіри трохи розігнало покривало туману, та Вершник усе одно не бачив того, що так налякало Глаедра. Тоді він спробував побачити це розумом...
Із глибини, прямісінько під Сапфірою, і значно швидше, ніж Ерагон міг повірити, піднімалося щось холодне й величезне, сповнене хижого ненаситного голоду. Тоді він спробував налякати його, прогнати геть, але марно. Здавалось, що ця істота просто не помічає його зусиль. У дивовижних печерах її свідомості Вершник бачив спогади про незліченні роки, проведені на самоті в крижаному морі, і в ролі мисливця, і в ролі жертви.
Ерагон по-справжньому злякався і вже почав намацувати руків’я Брізінгра, коли Сапфіра нарешті таки вирвалася з обіймів води й почала злітати в повітря.
«Сапфіро! — крикнув Вершник,— Швидше!»
Дракон повільно набирав висоту. Аж раптом цілий стовп води здійнявся вслід за ними, і в ньому Ерагон побачив блискучі сірі щелепи. Вони були такі великі, що могли запросто проковтнути цілком коня разом із верхівцем, і всіяні сотнями блискучих білих зубів.
Сапфіра різко повернула вбік, намагаючись уникнути зяючої пащеки, і зачепила стовп води краєм крила. І вже за мить Ерагон почув, як істота клацнула щелепами. Її голчаті зуби пройшли за кілька сантиметрів від хвоста дракона.
Після цього потвора ніби зависла в повітрі, потім почала повільно падати у воду, відкривши більшу частину свого тіла. Голова істоти була велика й костиста. Так само костисті гребені стирчали над її очима, а із зовнішнього боку кожного росли якісь липкі завитки, футів шість у довжину. Шия істоти нагадувала величезну хвилясту змію. Тулуб був гладенький і виглядав неймовірно міцним. Пара схожих на весла плавців тріпотіла в повітрі...
Істота впала у воду — і другий, іще більший стовп бризок здійнявся угору. А перед тим, як хвилі зімкнулись над тілом монстра, Ерагон устиг побачити його око. Воно було чорне, мов крапля дьогтю, і світилося лютою ненавистю й розчаруванням. Ерагон здригнувся всім тілом — зараз він хотів би опинитися де завгодно, навіть у центрі Хадарацької пустелі, аби тільки бути подалі від цієї жахливої істоти.
Серце Вершника калатало, наче дзвін. Якийсь час він сидів, мов скам’янілий, а потім потроху-потроху розслабив руку, що стискала Брізінгр, і впав на передню частину сідла.
«Що то було?» — ледь ворушачи губами, спитав Ерагон.
«Нідвал»,— відповів Глаедр.
Ерагон звів брови докупи. Він не пам’ятав, чи читав про щось таке в Елесмері.
«Нідвал?! Що це за потвора?»
«Вони дуже рідкісні, і про них мало хто знає,— пояснив старий дракон.— Для моря вони те саме, що й фангхури для повітря. І ті й інші — родичі драконів. І хоч зовні ми дуже несхожі на нідвалів, вони ближчі до нас, ніж верескливі фангхури. Вони дуже розумні й мають у грудях щось схоже на Елдунарі. Ми гадаємо, що саме це дозволяє їм довго залишатися під водою та ще й на великій глибині».
«Вони вогнедишні?»
«Ні, але, як і фангхури, вони часто використовують силу свого розуму, щоб спіймати здобич, і не один дракон відчув на собі їхню міць».
«Вони їдять своїх родичів?» — спитала Сапфіра.
«Для них ми чужаки,— відповів Глаедр.— Але вони й справді їдять своїх родичів. І це одна з причин, чому їх залишилося так мало. Вони не цікавляться тим, що відбувається за межами зони їхнього проживання, і всі спроби порозумітися з ними зазнали невдачі. Дуже дивно бачити одного з них так близько від берега. Був час, коли вони жили тільки на відстані кількох днів польоту від землі, там, де море дуже глибоке. Здається, вони виросли, а може, втратили страх після падіння Вершників».
Ерагон знову здригнувся, згадавши те, що він побачив у розумі нідвала.
«А чому ані ти, ані Оромис ніколи не розповідали нам про них?» — спитав Вершник.
«Ми багато про що не розповідали тобі, Ерагоне,— трохи сумно відповів Глаедр.— У нас було обмаль часу, і його варто було витратити на те, щоб озброїти тебе проти Галбаторікса, а не проти кожної темної істоти, яка полює на неозорих просторах Алагезії».