Страница 63 из 187
— Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? — звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.
— Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, — відповів Гаррі. — Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?
— Може, повтікали, — з надією сказав Рон.
— Ой, не кажи так, — здригнулася Герміона. — Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити...
Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось...
— Чуєш? — запитав зненацька Рон.
Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум — ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос...
— Озеро! — заволав Лі Джордан, показуючи туди. — Гляньте на озеро!
Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води... хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з'явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі... і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку...
З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина... а тоді Гаррі побачив там снасті...
— Це щогла! — гукнув він Ронові й Герміоні.
Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.
Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла... але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра — гладенького й сріблястого, немов його волосся.
— Дамблдор! — радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. — Як ся маєш, друже, як справи?
— Чудово, професоре Каркароф, дякую, — відповів Дамблдор.
Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.
— Любий старий Гоґвортс, — проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. — Як це добре — опинитися тут. Як це гарно... Вікторе, підходь до тепла... ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить...
Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.
— Гаррі — це Крум!