Страница 62 из 187
Вихователі гуртожитків вишикували своїх учнів рядочками.
— Візлі, поправ капелюха, — гримнула на Рона професорка Макґонеґел. — Міс Патіл, прошу забрати з волосся оце казна-що.
Парваті спохмурніла й витягла з коси великого декоративного метелика.
— Прошу йти за мною, — звеліла професорка Макґонеґел, — спочатку першокласники... і не штовхайтесь...
Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.
— Майже шоста, — повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. — Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?
— Навряд, — засумнівалася Герміона.
— Тоді як? На мітлах? — припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.
— Не думаю... це ж дуже далеко...
— Скористаються летиключами? — намагався вгадати Рон. — Або являтимуться... може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?
— На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? — нетерпляче відмахнулася Герміона.
Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б... може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: "Завжди та сама біда — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом..."
І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: — Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!
— Де? — закрутили головами учні.
— Отам! — закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.
Щось велике, значно більше за мітлу... та що там казати, більше за сто мітел... летіло в темно-синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.
— Це дракон! — перелякано заверещала одна першокласниця.
— Не мели дурниць... це летючий будинок! — вигукнув Ден Кріві.
Ден був ближчий до істини... Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво-блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.
Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися... і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п'ятикласникові-слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.
Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.
З карети зіскочив хлопець у блідо-голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з'явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці... черевичок завбільшки, як дитячі санчата... а далі, майже відразу — величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.
Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці — Геґріда. Але чомусь — може, тому що до Геґріда він просто звик — ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п'ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.
Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб'язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.
— Дорога мадам Максім, — усміхнувся він, — вітаю вас у Гоґвортсі.
— Дамбелі-дорр, — промовила низьким голосом мадам Максім. — Надьїюся, у вас усе допрре?
— Усе чудово, дякую, — відповів Дамблдор.
— Мої учні, — мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.
Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат — судячи з вигляду, старшокласників, — що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.
— А чи прибуф уже Каркароф? — поцікавилася мадам Максім.
— Чекаємо з хвилини на хвилину, — відповів Дамблдор. — Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?
— Мабуть, з'їгрітисья, — сказала мадам Максім. — Але к'оні...
— Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, — сказав Дамблдор, — тільки-но владнає невеличкий клопіт, пов'язаний з деякими... е-е... створіннями.
— Зі скрутами, — вишкірився до Гаррі Рон.
— Мої к'оникі звикли до п'ефної... е-е... суворр'ості, — сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. — Вони дьюже сильні...
— Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, — усміхнувся Дамблдор.
— Дьюже допрре, — кивнула головою мадам Максім, — але прошю переказати 'Еґррідофі, що ці к'оні п'ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.
— Усе буде зроблено, — також легенько кивнув Дамблдор.
— Ходьїмо, — владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.