Відродження

— Джеймі, Джеймі, я так і сказала. Можна мені таблетку? Сьогодні болить нестерпно. Мені так погано ще ніколи не було.

— Мам, за п’ятнадцять хвилин. — До наступного приймання ліків залишалося дві години, але я не розумів — яка вже різниця. Клер сказала, що треба дати їх усі, чим шокувала Енді. Він єдиний із нас лишався вірним нашому доволі суворому релігійному вихованню.

— Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? — спитав він.

— Вона не потрапить у пекло — це ж ми дамо їй таблетки, — відказала Клер (цілком логічно, як мені здалося). — Вона не знатиме. — А тоді сказала те, від чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловів нашої матері: — Вона не знає, чи вона пішки, чи на коні. Більше не знає.

— Не здумай таке зробити, — застеріг її Енді.

— Так, — зітхнула Клер. Невдовзі їй мало виповнитися тридцять, і вона здавалася ще вродливішою, ніж завжди. Бо нарешті закохалася? Якщо так, яка гірка іронія. — Мені сміливості не вистачить. Вистачає лише на те, щоб дозволяти їй страждати.

— Коли вона буде в раю, від її страждань залишиться тільки тінь, — проказав Енді таким тоном, наче це ставило крапку в справі. Для нього, напевно, так і було.

Вітер завивав, старі шибки в одинарному вікні спальні торохкотіли, і моя мати сказала:

— Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всі так казали, але тепер Лора Макензі така худа. — Її нижня щелепа опустилася в клоунській гримасі туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кімнаті з нею, потім мене мав змінити Террі. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тієї миті вона не спала, і я відчайдушно шукав способу відвернути її увагу від того, що її тіло пожирає само себе. Я міг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знає вона, куди він подався після того, як покинув Гарлоу.

— О, то був жахливий час, — відповіла вона. — Такий кошмар стався з його жінкою і синочком.

— Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

— Ти не знаєш. Ти не розумієш. То було жахливо, бо ніхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Після цього вона розповіла мені те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тієї жінки переслідуватиме її довіку.

— А чого я ніколи не зможу забути, — сказала мама, — то це того, як він кричав у Пібоді. Не думала, що чоловік може так кричати.

Дорін Девіт, Фернальдова дружина, подзвонила моїй матері й повідомила новину. І в неї була вагома причина зателефонувати Лорі Мортон першій.

— Тобі доведеться йому сказати, — попросила вона.

Нічого, крім жаху, у такій перспективі мама не вбачала.

— Ой, ні! Я не зможу!

— Тобі доведеться, — терпляче повторила Дорін. — Такі новини телефоном не повідомляють, а ви його найближчі сусіди, крім тої старої карги Майри Гаррінгтон.

Морфін стер без сліду всю мамину стриманість, і вона розказувала далі:

— Я зібрала в кулак усю свою хоробрість, але вже від дверей довелося вертатися. Скрутило живіт, я побігла в нужник і висралася.

Вона спустилася нашим схилом, перейшла трасу 9 і рушила до пасторського будинку. Я зрозумів, що то була найдовша дорога в усьому її житті, хоч вона цього й не сказала. Мама постукала в двері, але спочатку він не відчиняв, хоча з-за дверей вона чула, що всередині грає радіо.

— Та й чого б то він мій стукіт почув? — спитала вона у стелі, хоча я сидів коло неї. — Мої кісточки ледь-ледь торкнулися дерева.

Вона постукала вдруге, цього разу сильніше. Він відчинив двері й подивився на неї крізь сітку. У руці він тримав велику книгу, і через стільки років мама згадала її назву: «Протони та нейтрони: Таємний світ електрики».

— Здрастуйте, Лоро, — сказав він. — Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.

Вона зайшла. Він спитав, що сталося.

— Була жахлива аварія, — сказала вона.

Він стривожився ще більше.

— Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.

— Із моїми все гаразд, — сказала вона. — Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.

Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.

— Вони травмувалися? Сильно? — Не встигла вона відповісти, як: — Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?

Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.

— Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.

Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.

— Травми? Лоро, вони сильно травмовані?

Моя мати розплакалася.

— Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.

Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.

— Неправда, — мовив він голосом людини, що констатує простий факт.

— Мені треба було приїхати сюди на машині, — сказала моя мати. — Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.

— Неправда, — повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. — Ні. — Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. — Ні. — Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.

Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.

— Чарльзе, не треба цього робити. — І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: — Не треба, зайчику.

— Ні. — Знову удар лобом. — Ні! — Ще раз. — Ні!

Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.

— Досить! Заразісінько перестаньте!

Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.

(«У нього був такий вигляд… — розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. — Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

— Ходімо зі мною до нас додому, — наказала вона йому. — Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…

Він засміявся. Страшним сміхом.

— …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.

— У Пібоді?

Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.

— Петсі не може бути мертвою, — промовив він терплячим напутливим тоном. — Сьогодні середа. А середа — це день принца Спагеті. Так Моррі каже.

— Ходіть зі мною, Чарльзе. — Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі — на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.

Коли вони дійшли до траси 9 — тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.

— Моррі теж? Це точно?

— Ходімо, Чарлі. — («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», — сказала вона мені.) — Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.

Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.

Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».