Відродження

Джейкобз застиг, мов укопаний. Він стояв, міцно стискаючи кафедру, очі палали на блідому обличчі, а губи зібгалися в таку тонку смужку, що рот зник.

Тоді піднявся мій тато.

— Чарльзе, вам треба зійти вниз.

Преподобний Джейкобз струснув головою, наче хотів її прочистити.

— Так, — сказав він. — Ваша правда, Діку. Все одно, хоч би що я казав, це ні на що не вплине.

Але він помилявся. На одного маленького хлопчика вплинуло.

Джейкобз ступив крок назад, роззирнувся навколо таким поглядом, наче більше не розумів, де він, а потім знову ступив уперед, хоча на ту мить уже не було кому його слухати, крім моєї сім’ї, церковних дияконів та Мі-Мо, котра досі з вибалушеними очима сиділа в першому ряду.

— Ще тільки одне. Ми прийшли незрозуміло звідки й незрозуміло куди підемо. Може, там щось і є, але я готовий закластися, що це не той Бог, яким Його бачить будь-яка церква. Погляньте на цю мішанину суперечливих вірувань, і ви самі зрозумієте. Вони перекреслюють одне одного, й нічого не лишається. Якщо вам потрібна істина, сила, більша за вас самих, подивіться на блискавку — мільярд вольтів у кожному спалаху, сто тисяч амперів струму і температура п’ятдесят тисяч градусів за Фаренгейтом. У цьому є вища сила, я вам гарантую. Але тут, у цій будівлі? Ні. Вірте, у що хочете, але я скажу вам так: за загадковим дзеркалом святого Павла немає нічого, крім брехні.

Він спустився з кафедри й вийшов у бічні двері. А сім’я Мортонів сиділа в оглушливій тиші, яку, напевно, люди чують після вибуху бомби.

Коли ми повернулися додому, мама пішла у велику спальню в глибині будинку, сказала, щоб ми її не турбували, й зачинилася. До кінця дня вона залишалася там. Клер приготувала вечерю, і ми з’їли її майже мовчки. Енді почав був цитувати уривок із Письма, який цілковито спростовував сказане преподобним, але тато наказав йому стулити писок. Енді подивився на те, як глибоко в кишені тато засунув руки, та вирішив за краще промовчати.

Після вечері тато пішов у гараж, де вовтузився з Ракетою Доріг-ІІ. Террі (його вірний помічник, майже права рука) вперше не подався за ним, тому це зробив я… хоч і після деяких роздумів.

— Татку? А можна щось спитати?

Він лежав під Ракетою на повзогаторі[35], тримаючи в руці ліхтар, обтягнутий сіткою. Назовні стирчали тільки його ноги в штанах захисного кольору.

— Мабуть, так, Джеймі. Аби тільки не про цю кляту ранкову месу. Якщо ти про неї хочеш спитати, краще теж тримай свій писок на замку. Я сьогодні не налаштований про це говорити. Завтра буде достатньо часу. Нам доведеться відправити петицію про його звільнення в Асоціацію методистських церков Нової Англії, а вони вже будуть змушені передати її єпископу Метьюзу в Бостоні. Це повний жах, блядь, і якщо ти скажеш своїй матері, що я при тобі вимовляв це слово, вона мене відлупцює, як рудоголового сироту в приймах.

Я не знав, чи моє запитання стосується Кошмарної проповіді, знав тільки, що мушу його поставити.

— Містер Істербрук правду сказав? Вона пила?

Миготливе світло під машиною зупинилося на місці. Тато викотився з-під днища, щоб подивитися на мене. Я боявся, що він розгнівається, але вигляд у нього був не сердитий. Радше невдоволений.

— Люди про це гомоніли, а тепер ще швидше поголос піде, бо той тупоголовий Істербрук узяв і бовкнув уголос, але послухай мене, Джеймі. Це не має значення. У Джорджа Бартона був напад епілепсії, і він опинився не на тому боці дороги, а вона виїхала з-за сліпого повороту — і нате вам. Не має значення, твереза вона була чи під мухою і надто самовпевнено вела машину. Тієї аварії не зміг би уникнути сам Маріо Андретті[36]. Преподобний в одному мав рацію: люди завжди хочуть знайти причину для всього поганого, що стається в житті. А вона не завжди є.

Він підняв руку, вільну від ліхтаря, і показав на мене вимащеним у мастилі пальцем.

— А все решта з того, що він казав, — то просто маячня вбитої горем людини. Щоб ти мені про це не забував.

Середа перед Днем подяки була скороченим днем у нашому шкільному окрузі, проте я пообіцяв місіс Моран, що залишуся після уроків помити дошку та впорядкувати нашу невеличку бібліотеку пошарпаних книжок. Коли я сказав про це мамі, вона тільки рукою неуважно махнула й попросила, щоб я до вечері був удома. Вона саме ставила індичку в духовку, але я знав, що то не наша: замалою вона була для сімох.

Як виявилося, Кеті Палмер (котра косила під вчительчину хатню улюбленицю, якщо таке взагалі могло бути) також залишилася, щоб допомогти, і ми всю роботу переробили за півгодини. Я думав піти до Ела чи до Біллі додому, погратися у війнушки чи ще в щось, але я знав, що вони захочуть поговорити про Кошмарну проповідь і про те, як місіс Джейкобз убила себе й Моррі, бо напилась, як свиня (ця чутка згодом набула достовірності абсолютного факту), а я цього обговорювати не хотів, тому поплентався додому. Днина стояла не за сезоном тепла, у нашому домі повідчиняли вікна, і я почув, як сперечаються мати й сестра.

— Чому я не можу піти? — спитала Клер. — Я хочу, щоб він знав, що принаймні дехто в цьому дурному містечку досі на його боці!

— Бо ми з вашим батьком вважаємо, що ви, діти, повинні триматися від нього подалі, — відказала мати. Вони були на кухні, і я затримався біля вікна.

— Мамо, я вже не дитина! Мені сімнадцять років!

— Вибач, але в сімнадцять ти все ще дитина, а те, що молода дівчина ходить до нього в гості, матиме дуже поганий вигляд. Просто повір мені на слово.

— Але ж для тебе це нормально? Ти знаєш, що тебе побачить Мі-Мо і за двадцять хвилин роздзвонить про це по всій спареній лінії! Якщо ти йдеш, дозволь мені піти з тобою!

— Я сказала «ні», і це остаточно.

— Він повернув Кону голос! — бушувала Клер. — Як ти можеш бути такою лихою?

Запала довга мовчанка, після якої мама сказала:

— Саме тому я й збираюсь його навідати. Не для того, щоб віднести йому якусь їжу на завтра, а щоб дати йому знати, що ми вдячні, попри всі ті жахливі слова, які він казав.

— Ти знаєш, чому він їх казав! Він щойно втратив дружину й сина, у нього все в голові перемішалося! Напівбожевільний був!

— Я справді це знаю. — Мама заговорила тихіше, і мені доводилося напружувати слух, бо Клер плакала. — Та все одно люди були шоковані, й цього вже не зміниш. Він далеко зайшов. Аж занадто далеко. Наступного тижня він їде звідси, і це на краще. Коли знаєш, що тебе збираються звільнити, краще піти самому. Це дозволяє зберегти трохи самоповаги.

— А звільнити збираються диякони, як я собі думаю, — мало не презирливо пирхнула Клер. — І один з них — тато.

— У твого батька немає вибору. Коли ти перестанеш бути дитиною, то, може, зрозумієш це і зглянешся. У Діка серце від цього розривається на шматки.

— Тоді йди, — сказала Клер. — Побачиш, чи шматки індичої грудки й солодка картопля компенсують йому те, як із ним поводяться. Я впевнена, він навіть їсти не стане.

— Клер… Клерчик-Еклерчик…

— Не називай мене так! — закричала сестра, і я почув, як вона побігла, гупаючи, до сходів. Я подумав, що вона трохи поплаче й побурмоситься у себе в кімнаті, а потім забуде, як кілька років тому, коли мама сказала їй, що п’ятнадцять років — це замало, щоб їхати дивитися кіно просто неба з Донні Кантвелом.

Я вирішив швиденько вшитися на заднє подвір’я, поки мама не вийшла зі тим окремо приготованим обідом. Я сів на шину-гойдалку, не зовсім ховаючись, але й не зовсім світячись на виду. Через десять хвилин я почув, як зачинилися вхідні двері. Я підкрався до рогу будинку й побачив, що мама йде по дорозі, а в руках у неї — накрита фольгою таця. Фольга переливалася відблисками під сонцем. Я пішов у дім і піднявся сходами. Постукав у двері до сестри, прикрашені великим плакатом з Бобом Діланом.

35

Crawligator — пластмасовий скейтборд, призначений для того, щоб маленька дитина могла їздити по підлозі, лігши на живіт.

36

Американський автогонщик італійського походження, чемпіон світу з авто-перегонів у класі «Формула-1».

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте