Страница 44 из 117
Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстяного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечасто побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лівий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж гак, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехаяності. Можливо, саме через його занехаяність. Тесе подумала, що ґанки при універсамах пощезли, бо вабили людей на них
' Daytona Beach — засноване 1871 року курор і не місто в штаті Флорида.
і.
присісти, ВІДПОЧИТИ, потеревенити про бейсбол або про ІІОГП ду, замість того, щоби просто заплатити і, поспішливо хои.і ючи кредитні картки, летіти далі дорогою до якогось нового місця, де їх можна знову дістати й просмикнути крізь коп і рольний термінал. Покривлена жерстяна вивіска на піддашку. Ще дужче вицвіла, ніж емблема «Ессо». Піднявши руку до ло ба, прикриваючи долонею собі очі, вона підступила на кільки кроків ближче. «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ». Цікаво, чого саме стосується це гасло?
Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обер таючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт на зад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почу ла також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо» 1 . За його кермом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сіточкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний непотріб у рівчаку.
— Агов! — гукнула Тесс. — Перепрошую, сер!..
Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експіді- шеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.
— Привіт, привіт, — промовив він. — Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?
— Так, геть усе, окрім тієї дошки, що вп’ялася цвяхом у моє ліве переднє колесо. І... «і ще й телефон у мене тут не працює», — ледь не додала вона, але утрималася. Тесс була жіночкою під сорок, важила сто двадцять фунтів 52 (у добряче намоченому
і. гані), а перед нею зараз незнайомець. До того ж великий. — ... і ось я тут, — завершила вона дещо недорікувато.
— Я вам йо’ поміняю, коли запаску маєте, — сказав він, вибираючись зі свого пікапа. — То є?
На якусь мить вона заніміла. Цей парубок був не великим, тут вона помилилася. Цей парубок був велетнем. Високий, десь на шість футів, шість дюймів 53 , але ж у зрості не вміщувалася вся його велич. З масивним черевом і важкими клубами, він був ще й широкий, як двері. Вона розуміла, що витріщатися на людей нечемно (черговий з усесвітньої важливості фактів, завчений нею ще на руках у матері), але втриматися було несила. Дебелий, скажімо, жіночий екземпляр Рамона Норвілл, але поряд з цим парубком вона була б, як та балерина.
— Знаю, знаю, — промовив він явно задоволено. — Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня 54 тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?
От лише не був він зеленим; він був засмаглим, ледь не гнідої масті. І очі також мав карі. Навіть картуз на ньому був коричневий, хоча й вицвілий, аж білий у кількох місцях, ніби в якийсь момент його довгого життя цей картуз хтось був обляпав відбілювачем.
— Перепрошую, — промовила Тесс. — Мені просто поду- малося, що ви не їздите в своєму пікапі, а носите його на собі, як піджак.
Парубок, упершись долонями собі в коліна, заіржав просто до неба.
— Ніколи в житті не чув нічого подібного, але ви таки маєте рацію. Ось виграю в лотерею, куплю собі «Гаммера».
— Ну, цього я вам купити не змогла б, але якщо ви поміняєте мені колесо, я залюбки заплачу вам п’ятдесят доларів.
— Та ви смієтеся? Я це задарма зроблю. Ви ж уже мене вря тували від халепи, коли самі прибрали з дороги ті дровиняки,
— Тут до вас промчав такий забавний фургон зі скелетом на борту, але його водій оминув ці дошки.
Дебелий парубок уже було рушив до спущеного переднього колеса Тесе, але тут обернувся, насуплений.
— Проїхав хтось і не запропонував вам допомогу?
— Не думаю, щоб він мене помітив.
— Не зупинився, щоб прибрати той непотріб заради когось, хто їхатиме за ним слідом, авжеж?
— Ні. Не зупинився.
— Отак собі просто взяв та й поїхав далі?
— Так.
Було в цих запитаннях щось таке, що їй не зовсім подобалося. Але цей дебелий парубок посміхнувся, і Тесе тут же заспокоїла себе: «Яка я дурненька».
— Запаска під кришкою дна багажника, я гадаю?
— Так. Там, здається, там. Вам тільки треба...
— Потягнути за важіль, атож, атож. Різного ми виділи, усякого робили.
Із глибоко зануреними в кишені руками він почимчикував до заду її «Експідішена», а тим часом Тесе звернула увагу на те, що через нещільно причинені дверцята пікапа в його кабіні не вимкнулося верхнє світло. Певна, що акумулятор у цього «Ф-150» не менш зношений за сам живлений ним автомобіль, вона ширше прочинила дверцята (їхні завіси гучно зарипіли, мало не як гальма) і з грюком їх затріснула. При цьому вона встигла кинути погляд крізь заднє вікно кабіни в кузов пікапа. Там, поперек ребер іржавого металевого дна, валялося кілька дощок. Вони були пофарбовані на біле, і з них стирчали цвяхи.
На мить Тесе охопило відчуття, ніби вона переживає якусь ірреальну пригоду. Цокіт вивіски СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ зазвучав для неї не старосвітським будильником, а часовою бомбою.
.1
Вона намагалася запевняти себе, що ці старі дошки нічого не означають, такі речі мають значення тільки в книжках того жанру, в якому сама вона не працює, і того сорту кінофільмах, які вона дуже рідко дивилася: в осоружних, кривавих вигадках. Це не допомогло. Таким чином їй залишився вибір з двох варіантів. Можна продовжувати прикидатися, бо робити щось протилежне дуже лячно, або кинутися навтьоки в ліс по інший бік дороги.
Перш ніж встигнути на щось наважитися, вона відчула грандіозний сморід мужицького поту. Обернулася, а тут і він, дибиться горою понад нею, з руками в кишенях штанів комбінезона.
— Може, замість того, щоб міняти колесо, — промовив він приязно, — краще я тебе виїбу? Як ти на це?
І тоді Тесе побігла, проте лише подумки. У реальному світі вона так і стояла, притиснувшись до пікапа, дивилася вгору на нього, такого височенного, що геть затуляв їй сонце, цілком покривав її своєю тінню. Забриніла думка, що всього якихось дві години тому чотири сотні людей — переважно леді в капелюшках — аплодували їй у невеличкій, проте абсолютно адекватній аудиторії. І що десь південніше звідси на неї чекає Фрітці. Спливло у голові — тяжко, немов вона підтягала щось громіздке, — що їй, може, більше ніколи не доведеться побачити свого котика.
— Прошу, не вбивайте мене, будь ласка, — промовила якась жінка дуже ніяковим, дуже нікчемним голосом.
— Ти курва.
Він промовив це буденним тоном людини, котра робить зауваження про погоду. Стукаючись об піддашок, продовжувала цокотіти вивіска.
— Ти блядьська, плаксива сука. Баче бох.
Права рука його виринула а кишені. Величезна долоня. На мізинці каблучка з червоним каменем. Схожим на рубін, але занадто великим для справжнього рубіна. Тесс подумалось, що, мабуть, це просте скло. Вивіска цокотіла. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ. А тоді долоня перетворилася на кулак і помчала на неї, зростаючи, і світ зник з її очей.