Страница 43 из 117
Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу 1-84 прямісінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:
— За одну милю поворот направо.
І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що
літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребу вав дороговказів; говорячи соціологічними термінами ( Геп захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі та лант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективіи), він був «запрограмований на віддалене скеровування».
«Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близь ко того», — сказала їй Рамона Норвілл, але Тесе прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, во на зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска по над давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»'). а вже потім — надто пізно — помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її трясонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення вантажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощенс узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесе вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: « Ох-ох »?
Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» почав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала його стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, воліючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсивного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами.
— Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапій-
«Esso» — відомий з 1911 року нафтово-паливний бренд, який тепер належить американській корпорації «Exxon Mobil», але практично вже не присутній на ринку США.
і і.м>ї філії «Асоціації правовірних фанатів Ричарда Відмарка», інні.і всього лише бажала допомогти, але ж Тесе не було відоме ім’я того довбодзьоба, котрий скинув посеред дороги це настовбурчене цвяхами лайно, а сам весело вшився геть; тож І мрийшлася на язик Рамона.
— Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.
Тесе вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння і таровинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим таком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито лише одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА» 51 .
Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесе видала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесе розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на 1-84.
Ситуація з містичних чи кримінальних історій — навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають не ревагу її шанувальниці, — вимальовувалася наразі на диво ви разно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітуна ло мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скориї татися зараз телефоном — це було б занадто просто.
Вона почула неголосний, безтурботний звук над'їжджаючого двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки яко му її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установ кою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричар да Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесе ще залишалася над то здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона поча ла махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз заклопотано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її.
Він вискочив на узбіччя швидше, ніж це було вдалося Тесе, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експіді- шена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз перекинеться боком у рівчак. Він утримався — ледь-ледь — і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі синю хмару вихлопу і запах гарячого мастила.
— Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесе і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити.
Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, вона вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Великими, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, пі не хотілося поранитись, а з іншого — хотілося перебувати н к раз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, кони над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і жалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’явимося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті ••Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й тепер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки и одвічно популярних Пирогах з Людятиною.
Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку біті покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, повний прйвод, незалежні дискові гальма, Балакучий Том- ТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, щоби застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині.
« Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, — подумала вона. — У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка».
— Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, — промовила вона, цитуючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що власне уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не кажучи вже про той дім у Дейтона Біч 1 , в якому її мати провела останні шість років свого життя.