Страница 39 из 117
Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін- і грит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»' і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стон н дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи І лллатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Сті- пенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Копи тут Уявиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про ІІІен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».
Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній
«ЗсЬгаГЇЇ’в» — заснована 1861 року кондитерська компанія; зараз під цим брендом випускається тільки морозиво.
фабриці «Білт-Райт»' і знову познайомився з бритвеним ле зом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховім респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно, Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схо жість.
— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Во на була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?
Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?
Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті 39 , знаному також, як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами), її завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.
Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт- І’айт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зар- платній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбирально- му конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.
Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.
Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це
і.
зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Віл<|і<’ Я й це розумів. Я не тому звідти пішов.
Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.
Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, по ки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити на копичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл і Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він му сив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомен дації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим.
Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Дя-51, де, поза всяким сумнівами була стаття про norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я йо-
б
мі нпізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленої міш- мніїїни, застряг у нього в вусах.
Чепчик!
Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовні л а (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти ієн.. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не принтов сюди, в готель «Магнолія» '.Із того часу я сиджу тут, ви- і рачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше немає ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я...
Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.