Страница 38 из 117
— Стережіться, там пацюк! — гукнув я, показуючи.
л
Молода касирка неголосно скрикнула, подивилася вгору,
їм обмінялася поглядами зі старшою колегою. Не було там
11 їх кого пацюка, лише пробігали тіні від підстельного венти- 'ін гора. Але тепер уже всі дивилися на мене.
Витріщайтеся, скільки вам завгодно! — заявив я їм. — І І.і/кирайтеся досхочу! Дивіться, допоки вам ваші Богом про- і' ті її очі не повилазять! _
А далі я опинився на вулиці, пихкаючи парою на холодному повітрі, немов сигаретним димом.
- Не повертайтеся, допоки не матиме якогось серйозного до пас діла, — сказав Кевін. — І допоки не навчитеся пристойно балакати. ,
-Твій батько був найбільшим Богом клятим ледащем і усіх, з ким я ходив до школи, — заявив я йому.
Я хотів, щоб він мене вдарив, але він зайшов досередини, полишивши мене самого стояти на хіднику, перед моїм старим, трухлявим пікапом. Отаким чином закінчився візит до міста Вілфреда Ліланда Джеймса в останній день 1922 року.
Коли я повернувся додому, Ахелоїс уже була не в хаті. Вона перебувала надворі, лежала боком, і собі пихкаючи клубами білої пари.
Я побачив збитий сніг там, де вона зістрибнула з ґанку, і велику вибоїну, де вона невдало приземлилася, зламавши собі обидві передні ноги. Навіть абсолютно безгрішна корова не може вижити поряд зі мною, ось як воно мені здалося.
Я пішов у сіни по рушницю, та зайшов далі, до хати, бажаючи зрозуміти, якщо вдасться, що могло налякати її так сильно, що вона скаженим галопом втекла зі свого нового притулку. Звісно, пацюки. Трійко їх сиділи на дорогоцінному буфеті Дрлетт, дивлячись на мене чорними, осудливими очима.
— Повертайтесь до неї і перекажіть, щоб залишила мене в спокбї, — сказав я їм. — скажіть, що вона вже достатньо завдала мені руйнувань. Бога ради, скажіть їй, щоб не чіпала мене.
і.
Але вони так і сиділи, обернувши хвости навкруг своїх пух кеньких чорно-сірих тілець. Тож я підняв свою дрібнокалібср ну рушницю і спершу вистрелив у середнього. Куля розірви ла його на шматки, заляпавши його рештками шпалери, котрі так ретельно вибирала Арлетт років дев’ять чи десять тому Коли Генрі ще був милим малюком і все між нами трьома йшли гарно.
Інші двоє втекли. Я не мав сумнівів, що у свій потаємний під земний лаз. Назад до своєї гниючої королеви. На буфеті моп мертвої дружини вони залишили по собі крихітні купки щури чого лайна і кілька обривків від того джутового мішка, що й<> го приніс Генрі з повітки тієї ночі на початку літа 1922 року. Пацюки приходили вбити мою останню корову і передати ма ленькі шматочки чепчика Арлетт.
Я вийшов надвір і погладив по голові Ахелоїс. Вона потяг нулася мордою вгору і болісно заревла: «Припини це. Ти хазяїн, ти бог мого світу, тож припини це».
Так я й зробив.
Щасливого Нового року.
Таким був кінець 1922-го і кінець моєї історії; все решта — епілог. Емісарам, що товпляться в моїй кімнаті, — як кричав би менеджер цього гарного старого готелика, аби їх побачив! — не доведеться чекати задовго, щоб оголосити свій вердикт. Вона суддя, вони присяжні засідателі, але я сам буду власним катом.
Я втратив ферму, авжеж. Ніхто, включно з компанією «Фаррингтон», не хотів купувати ті 100 акрів, аж поки ферма не пішла прахом, а коли ті свинорізи врешті-решт налетіли, я був змушений продати ту землю за божевільно низькою ціною. План Лестера спрацював перфектно. Я певен, що це був його план, і певен, що він отримав бонус.
А втім, я все одно втратив би мою маленьку дідизну в окрузі Гемінгфорд, навіть аби мав вільні фінансові ресурси, і в цьому для мене є якесь збочене задоволення. От кажуть, що те-
мерішня депресія почалася в Чорну п’ятницю' минулого року, але люди у таких штатах, як Канзас, Айова і Небраска, знають, що розпочалася вона у 1923 році, коли посіви, що пережили жахливі бурі тієї весни, вбила засуха, котра продовжувалася іі наступні два роки. За залишки врожаю, які пробилися на ринки великих міст і сільськогосподарські біржі маленьких містечок, пропонували мізерні ціни. Гарл Коттері сяк-так перебивався до 1925 року, а потім банк забрав у нього ферму. Я натрапив на цю новину, коли вичитував розділ «Банківські продажі» у «Ворлд-І'ералд». У 1925 році на цей розділ іноді перетворювалися ледь на всі шпальти цієї газети. Маленькі ферми почали щезати, і я вважаю, що років через сто — а можливо, й усього через сімдесят п’ять — вони зникнуть геть усі. І Ірийде 2030 рік (якщо такий колись настане), і вся Небраска на захід від Омахи буде однією величезною фермою. Можливо, володіти нею буде компанія «Фаррингтон», а ті зовсім нещасні, котрим доведеться існувати на тій землі, животітимуть під жовтим небом і носитимуть протигази, щоби не задихнутися від смороду мертвих свиней. А кожний ручай буде червоним від крові зі скотобоєнь.
Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.
«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник- юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд- Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем, і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Іарлена, чи, мо-
«Чорний четвер» або «Чорна п’ятниця» (залежно від часової зони країни, де це фіксувалося) — біржовий крах 24 жовтня 1929 року, з якого розпочалася 12-річна економічна криза.
же, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив сівші ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон помы ла край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута рш пливається, мов чорнило у воді.
Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, ми чинаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкну іг коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що під бувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричне вий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. 11U толет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки ці єї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтувати ся мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.
Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав зем лю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ»), ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пен- марк.
— Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?
— Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.
л
іничайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався посинити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Котте- І'і у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. Іч була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні і і мій і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський мир ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хо- і їм знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.