Тисячолітній Миколай

Все було прекрасно, велика ідея заволоділа мільйонами, володіла вона і мною, коли я на фронті вступав до партії, вірячи, що це надасть мені нових сил для захисту батьківщини соціалізму. І мене радо прийняли до своїх лав і виказували належну шану, доки потрібна була моя кров, коли ж від мене стали вимагати підлості, а я збунтувався, партія спокійно і байдуже відкинула мене, відторгла, розчавила — і звалося це: ідейна боротьба.

Довгі роки думав я над тим, що ж таке ця ідейна боротьба? Конрад Лоренц стверджує, що собаки і навіть вовки ніколи не завдають супротивникові ран, і слабший підставляє дужчому свою шию не для того, щоб той її перегриз, а тільки умовно, на знак своєї поразки.

Ідейні ж борці ніколи не вдовольняються умовним визнанням поразки і завжди намагаються перегризти горло своєму супротивнику. Если враг не сдается, его уничтожают.

Хоч у яку країну приходив соціалізм — європейську, азіатську, африканську, багату, бідну, розвинуту, нерозвинуту — одразу розпочиналася там так звана ідейна боротьба, все реакційне, відстале безжально знищувалося, все прогресивне перемагало й торжествувало, але щоразу замість обіцяного і науково обґрунтованого раю наставав голод, нестачі, черги, запановувала убогість і безнадія, гинуло все талановите, а нездари, профани і невігласи розквітали пишним цвітом.

Бо насправді ідейна боротьба була вигадана Сталіном не для покращення і возвеличення життя, а для його викривлення на догоду інквізиторській душі вождя і «батька народів». Наше життя стало усікновенним, як голова Івана Предтечі, і ми несли цю закривавлену голову на всі материки. Маркс і Енгельс, розробляючи свій кабінетний комунізм, не рвалися до побудови того комунізму на практиці, їх не запалили своїм прикладом ні общини агапітів з римських катакомб, ні женевська комуна Кальвіна, ні фаланстери утопістів. Ми даємо вам теорію, а ви як знаєте.

Теорія заволоділа одною шостою частиною земної кулі. Комунізм приплив по морях крові, але мерщій витер своє обличчя і пробував надати йому добродушного виразу, як у вірші Маяковського: «Живем коммуною: Лиля, Ося, я и собака Шарик». Сталін досить швидко покінчив з цією добродушністю. Ліля, Ося і я помандрували до концтаборів або покінчили самогубством, зостався тільки собака Шарик. Берегти ідейні основи.

Як ми Жили і як живемо досі?

Пересобачене, перекалічене життя. Одні, хоч і в пригніченні, в занедбаності й приниженнях, уперто, затято, безнадійно не давали порватися сув’язям вічності, сіяли хліб, добували залізо, любили жінок, народжували дітей. Інші, з завидющими очима і загребущими руками, обсіли довкола донебесні непробивні мури Кремля і ждали, яку кому кинуть з-за кам’яного зубця маску, а кому не діставалося маски за верховним повелінням, мерщій рвалися в простори, в степи, ліси, на пасовиська, в гори й на рівнини, до морів, озер, рік і повсюди вибудовували свої маленькі кремлі, а яких починали розподіляти личини вже дрібніших керівничків і начальничків, республіканських, обласних, районних, місцевих, а слідом за масками, личинами розподіляти стали землю, воду, повітря, метал і дерево, скло і гвіздки, шкільні зошити і колючий дріт, штани і презервативи. І тим, хто одержав або вирвав собі зубами маску, жилося легко й безжурно, вони не журилися своєю нікчемністю й непотрібністю, вважали себе сіллю землі, цвітом народу, гордістю держави, а все те, що звалося, власне, народом, у вірному служінні якому, б’ючи себе в груди, заприсягалися носії номенклатурних масок, жило в незгодах, в смутку і в упослідженні, але жило невмирущо, співало, плакало, хоронило своїх небіжчиків, дивилось на небо і ждало з моря погоди.

Сталін вигадав фабрики-кухні, Хрущов заповзявся забудувати всю землю агромістами, пообрізав городи в колгоспників, понищив кіз і корів у приміських смугах, заборонив колгоспам мати млини, крупорушки, консервні заводики, — все це для того, щоб поставити народ, як солдатів біля польової кухні, перед державним казаном, і хай кожен одержить у свою миску половник варева і тим здобріє.

Соціалізм чи всезагальне рабське приниження?

Ми з братом жили ніби з двох боків прямокутного трикутника. Я добувався до вершини по короткому прямовисному катету, тяжко, в муках, зривався, падав, знову вперто і відчаєно дерся вгору, а Марко тим часом без ніяких зусиль, пританцьовуючи, з дрібушечками, як у гопаку, вискакував по некрутій похилості гіпотенузи, і вже був нагорі, вже позирав звідти на мене гордо і навіть трохи зневажливо.

Щоправда, він остерігався відверто виказувати свою зверхність наді мною при Ольці. Олька лякала і пригнічувала його своєю жіночою силою і жадобою життя. Коли він уперше після смерті Оксани приїхав до нас і, скромненько заявивши, що «не буде гарькати», став хвалитися своєю новою посадою, а також обіцяною ще вищою («справа вирішена, я жду затвердження Москвою»), Олька досить безцеремонно оглянула його з голови до ніг (невже це теж Сміян, рідний Миколин брат?) і сказала: «Та чи ти в тих кабінетах тільки й живеш?» — «А де ж мені жити? — образився Марко. — Цікаво б знати: де живеш ти?» — «А я живу в кроваті,— засміялася Олька. — Бо як уже й там не жити, то навіщо його й жити!»

— Скажена вона якась у тебе, — обережно поскаржився брат, коли Олька залишила нас самих. — Може, то від того, що ти її тримаєш на чорній роботі? Ти ж доктор наук, дружина твоя могла б і не копатися в землі!

— Перед цим вона тягала камінь, — нагадав я. — Ти ж повинен пам’ятати. Чи, може, забув Зашматківку? А коли не забув, то подумай: на чому триматиметься наша майбутня цивілізація — на рішеннях, постановах і глибокодумних розмірковуваннях, а чи на вмілих руках, які не бояться праці? Ти не звертав уваги, що коли в людини талановите тіло, то й вона — талановита, в неї стає особливий розум, витончуються почуття, і це вже мовби не продукт нашої убогої зтехнізованої епохи, а пишний плід часів ренесансу. Олімпійські чемпіони, аквалангісти Кусто, десантники — може, це нова раса, яка прийде на зміну розтерзаному неврозами, вбитому хімією, на смерть заляканому ядерними загрозами поколінню? І я радий, що Олька належить до цієї раси. Та хіба тільки вона? Вважай, все наше українське жіноцтво, яке в поті чола… іноді мені навіть здається, що наші українські жінки й не старіють. Навіть коли на їхніх лицях, шиях, руках грубшає шкіра, то тільки для того, щоб уберегти від жорстоких вітрів часу всі пристрасті, ніжність і красу, які вони призбирували протягом життя. Справжні жінки й не вмирають, як на те пішло, то тільки їхня оболонка зникає непомітно і нез’ясовано, а сутність залишається для нас, як вічна молодість і принадливість життя. І Оксана не вмерла, і Олька ніколи не вмре, хоч обидві вони неоднакові, Оксана — це дух, Олька — тіло, але яке ж талановите тіло! Вам би у ваших високих кабінетах задуматись над цим.

— Я не буду гарькати, — сказав Марко, — але здається мені, що ця жінка погано на тебе впливає.

— Хіба тільки на мене? — засміявся я. — Вона може впливати на все чоловіче населення Європейської частини СРСР! Вже не кажучи про нашу агростанцію. Можеш переконатися в цьому, зустрівшись з нашими співробітниками. Ви ж так любите зустрічатися з трудовими колективами, вперто заплющивши очі на ту обставину, що світ заселений не трудовими колективами, а окремими людьми, чоловіками й жінками, яких роз’єднала природа, а може сам господь бог, а вони вперто, відчаєно, любострасно зближуються, з’єднуються, народжують дітей і своєю сліпою пристрастю зберігають і продовжують життя, яке намагаються вбити політики.

— Ах, ти перебільшуєш, — зітхнув брат, — ти все перебільшуєш! Я не заперечую, що в Ольці справді щось є мало не демонічне, але такі узагальнення… Пробач, але я не буду гарькати…

Мені перед очима ставала перефарбована іранською хною райкомівсько-міськкомівська Марсель, і ставало жалко свого брата. Нещасний Марко! Що він знає, що вміє, крім ролі Леніна в самодіяльних спектаклях, чи зазнав він бодай раз у житті неземного блаженства від повільного погляду довгих Оксаниних очей або вселенського потрясіння від доторку до Ольчиної руки, до її грудей, до її лона, що розверзається, мов найбільше блаженство на світі!