Тисячолітній Миколай

— А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?

Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.

— Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті — і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти — щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…

До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:

— Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?

— Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.

— Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.

Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.

Того серпневого дня над степом переливалося таке несамовите марево, що його примарливі хвилі ніби вхлюпувалися звідусюди на агростанцію і там усе пливло в перлистих потоках: люди, будівлі, дерева, навіть слова «Половецький степ», як означення безберегості цих просторів.

Олька принесла диню. Не кругленьку «колгоспницю» і не грубокору «репанку», а величезну скибчасту «канталупу» — жовту, пахучу, соковиту.

— Миколо, — гукнула вона мені з кухні,—заріж диню, а я піду обкупаюся!

В саду за малинником я влаштував літній «душ»: на чотирьох металічних стовпцях великий залізний бак з «ситечком» унизу. Бак наповнювався з водопроводу, нагрівався на сонці мало не до кипіння — пролетарський замінник буржуйських басейнів! Ольга любила воду, як русалка. В мене було враження, що вона й не ходить, а тільки плаває, і пливе весь час до мене, підпливає ближче, ближче, і страх мене брав: а раптом допливе!

Всі ці роки, що минули після смерті професора Черкаса, мені доводилося часто їздити до Москви й до Києва. Покінчивши з службовими справами, я влучав хвильку, щоб зазирнути до магазинів, подобалося мені купувати взуття для Оксани («Божевільний, куди ж я взую ці шпильки? Хіба що в їдальню до Паталашки?»), та найбільше любив я привозити з Києва глечики, миски, вази, які купував у тамтешніх гончарів, а тоді внадився до керамічної майстерні на подвір’ї Софійського собору, і тепер наш будинок наповнювався жовто-синіми левами Галини Севрук, фантастично зеленими птахами Железняка, червоними й чорними чортами химерного діда Кацимона; любив я також відвідувати антикварні крамниці з старовинним посудом. Вся наша історія минула серед горшків, полумисків і макітер (а чи знаєте ви, що слово «макітра» прийшло до нас з Візантії?), а десь була дорогоцінна порцеляна, крихка й ніжна, як жіноча краса, були розмальовані квітами й травами фаянси, і майоліки, обціловані вогнем. Я купував і привозив додому гарднерівські чайники і чашки, мейсенські тарілки, кузнецовські підноси… Грошей у степу тратити нікуди, і я купував ці, власне, й не потрібні нам з Оксаною речі, що нагадували про чуже життя і чуже щастя, але навряд чи могли б стати запорукою щастя нашого. Так воно й сталося. Після смерті Оксаниної я жодного разу не відчиняв шафи з посудом, банкетів ми з Олькою не влаштовували, а так — досить було миски та чашки.

Принесена Олькою диня була така прекрасна, що вимагала особливого, вишуканого ложа, тому, обмивши її під краном і поклавши на стіл, я подався до посудної шафи і з самої глибини її дістав велике прямокутне кузнецовське блюдо. Здається, воно призначалося для смажених поросят, але диня пасувала до нього більше, щось бентежне було в несподіваному поєднанні цнотливо білої порцеляни і золотистої гріховності цього загадкового плоду, солодкий теплий аромат, відбиваючись од холодної поверхні блюда, ставав мовби ще дужчим, густішим, зовсім нестерпним.

Олька з’явилася скупана, вся в прозорих крапельках води, мокрі кінці волосся поприлипали до повної шиї, легеньке біле плаття туго обпинає всі випуклості розпашілого тіла, голі руки, гола шия, голі ноги, смаглявий гріх, від якого немає спасіння, а переді мною на білому порцеляновому блюді гріх золотистий, так ніби всемогутні сили природи запрагли взяти мене в безнадійний полон, приголомшити, потьмарити розум, напустивши на нього демонів пагуби.

Вперше за всі ці страшні місяці я побачив Ольку такою, як колись, це означало воскресіння, і треба було радіти, мене ж пойняв великий страх. В пеклі треба боятися опечин, а біля жінки — зваби. Рятунку! Рятунку! Мовби захищаючись од гріховних химер, я заніс руку з ножем і безжально провів гострим лезом по золотистому тілі «канталупи». Розрізається диня — розверзається блаженство. Олька, мовби підштовхнута невідомою силою, ступнула ближче, розгублено дивилася на безсоромно оголені соковиті нутрощі дині, щось стидке шалено скаламутилося в ній, вона вся спаленіла, крізь розхилені соковиті губи вирвався ледь чутний стогін.

Я брязнув ножем об стіл, наосліп простягнув руки до жінки, ледь приторкнувся до її оголених плечей і могутня, незборима сила вдарила мене так, що я насилу втримався на ногах. Обережно обійнявши Ольку, я наблизив її до себе, вона підвела на мене покірливі очі, чисті й безгрішні, так ніби вони не мали нічого спільного з безсоромним тілом, я поцілував її в очі, в розтулені уста, а тоді мовчки попровадив з кухні, далі й далі, до холодних неторканих постелей, і червоні півні застрибали мені в очах, розверзалося блаженство, гріх гримів стотрубно і тисячотрубно, світи рушилися, і під їхніми уламками нестямно й безпомічно звивалися наші тіла. Голі ноги, голе лоно, голі душі, і безжальна музика проклять роз-лунюється в розклекотаній крові, і нема прощення, нема спасіння. Анафема! Анафема! То тільки в Оксані була для мене осанна, а в Ольці — вічна анафема, падіння, загибель.

— Що ми наробили, Олько! — прошепотів я.

Вона засміялася:

— Вчений, вчений, а дурний! Глибше пекла не провалишся. Раз зостався живий, треба жити.

— Скільки вже разів я зоставався живий!

— Ото стільки й живи!

Про бога в українській мові налічується п’ятсот словосполучень, про жінку — сімсот. То хто ж вище? А Олька була вище не тільки від бога, а й від самого чорта, і мені тепер треба було жити між богом і дияволом, і хто ж то знає: може, саме в цьому і є ота повнота життя, про яку всі ми мріємо?

* * *

В бібліотеці професора Черкаса я натрапив на книжку «Новые идеи в философии», надруковану петербурзьким видавництвом «Образование» в 1912 році.

Серед авторів книжки (Бергсон, Бутру, Гомперц — все зневажувані марксистами буржуазні мислителі) я зустрів Е. Маха, невже той самий Ернст Мах, якого Ленін розгромив у своєму «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі»? Виявилося: він, ідеаліст до шпіку кісток, запеклий ворог і злісний руйнач матеріалістичного світогляду і так далі, і так далі.

Що ж писав цей «безнадійний ідеаліст» у першій главі своєї праці «Пізнання і Заблуди»?

«Нижчі тварини, що живуть в простих, постійних і доброзичливих умовах середовища, пристосовуються до його миттєвих змін з допомогою набутих рефлексів. За звичай цього буває досить для збереження індивідума і виду на доволі значний час, але вижити в умовах середовища складнішого і менш постійного тварина може тільки тоді, коли вона може пристосуватися до більш або менш обширно-просторового і часового багатоманіття. Для цього потрібна належна просторові і часова далекозорість. Ця далекозорість досягається найперше досконалішими органами почуттів, а при подальшім наростанні вимог — розвитком життя уяви».

Сам того не відаючи, Мах цими словами пояснив, чому мільйони людей без примусу, добровільно, з горінням у душі йшли до комуністичної партії. Колись так само йшли до церкви, бо церква обіцяла оту далекозорість, царство небесне, рай і блаженство для вірних і праведних. Але там були тільки пишні слова, урочисті співи, мідні дзвони, пахощі ладану і мирри, в це можна було вірити з радістю, захватом, в сльозах очищення і каяття, асе це відбувалося без участі мозку, мозок — цей найвищий дар людини — спав, і людина рано чи пізно повинна була збунтуватися. І саме тоді з’явився марксизм, який пообіцяв науково пояснити оту таку жадану далекозорість, царство небесне з допомогою точних формул переніс на землю, щастя, обіцяне в вічності, пообіцяв коли й не завтра, то в зримому майбутті.