Тисячолітній Миколай

— Погляньте, Миколо. Ви щось подібне бачили?

Перлисті отари апостольських овець котилися між землею і небом, далека агростанція ледь мріла червоними покрівлями, за золотими стернями ніжно зеленіло марево полів кукурудзи, спадиста частина степу палахкотіла жовтогарячим вогнем соняшників, а по самому краю цього всеблагого царства розкішної рослинності грубим дисонансом пролягала залізниця, що ніде не починалася й ніде не кінчалася…

— Я знав, що дійду сюди, — несподівано промовив професор. Власне, не промовив, а прошепотів. І так само пошепки додав: — Отут мене поховайте…

— Олексію Григоровичу! — кинувся я до нього, так ніби можна було затримати те, чого вже незмога затримати, помогти там, де не поможуть ніякі сили — ні земні, ні небесні.

Він глянув на мене дитячими зболеними очима, безсило приклав руки до горла, скрикнув, заточився і впав, як підтятий невидимим серпом, і земля під ним заплакала.

А може, то плакав я, та ніхто не чув того плачу.

Я сидів на верху порослого степовим чебрецем горба, обережно притримував голову професора Черкаса, так ніби сподівався затримати в ній бодай часточку життя, сіренька панамка вже давно звалилася з цього могутнього склепінчастого черепа, і віночок цупкого волосся, який завжди клубочився довкола цього черепа, мов буро-вогняний дим, мовби під дією незбагненних таємничих сил, враз став жовтим, як скошений степ, і тепер ця голова ставала природною часткою велетенського простору, над яким біло клубочилися неосяжно високі білі хмари, і бриніння діамантових нитей розлунювалося між ними дедалі дужче, могутнє бриніння, і земля розгойдувалася від того бриніння, линула йому навстріч довірливо, без спонуки, без каяття.

* * *

Хіба знаєш, на якому кладовищі тебе поховають? Братів заповіт був викликаний відчаєм. Марко тоді приїхав до мене у вересні просто з Москви.

— Ти що — й додому не заскочив? — здивувався я.

— А що мені там робити? Подзвонив з Москви, сказав, щоб у Борисполі ждала машина, прилетів, сів — і оце до тебе.

— Марсель хвилюватиметься.

— Не вмре!

Він приїхав малою машиною, та однаково набилося повен двір малечі, привабленої цим чорним лакованим дивом, обвішаним додатковими антенами, фарами, дзеркалами, і Марків водій мляво відбивався від хлоп’ячої настирливості.

— А сигнал у вас який? — допитувалися хлоп’ята. — Правительственний?

— Не сигнал, а сирена, — пояснював водій.

— А ну ж засиреньте!

— Не можна.

— Та чому ж?

— Тільки в надзвичайних ситуаціях.

— А коли вони бувають?

— Надзвичайні ситуації можуть бути тільки в надзвичайних ситуаціях, — лунало мудре, суто столичне роз’яснення.

Марків помічник Самотуга, роззувши черевики і розстебнувши білу сорочку, лежав з розпростертими руками на теплому шпориші і блаженно мружився на сонце. Цей маленький круглоголовий чоловік, колишній штангіст, мабуть, почувався в такі хвилини Антеєм і прагнув узяти від землі заряди сили, яку він безнадійно розтринькує у високих кабінетах.

— Самотуга теж був з тобою в Москві? — поспитав я брата.

— А де ж йому бути? Куди я, туди й він. Така служба. Я вже колись сміявся: треба і в туалеті моєму поставити два унітази, щоб помічник сідав поряд…

Він теж зняв піджак, пожбуривши його куди попало, розстебнув сорочку, роззувся і, приахкуючи від лоскоту, обережно ступав по шорсткому шпориші. Я повів його в садочок, там під грушею, яку посадила ще Оксана, була саморобна лавка, можна посидіти в затінку, але Маркові не сиділося, він ходив переді мною, метався, нервував, обличчя йому бралося червоними випіками, ніби в малого хлопця.

— Що з тобою, Марку? — співчутливо спитав я його.

— Не питай! Я б оце — сам не знаю, що зробив би! Ти колись застерігав мене, що роль вождя грати в п’єсі одне, а в житті — зовсім інше… Я тоді ображався, а тепер… Плюнути б на все, розплюватися з усіма, піти від них, утекти, заховатися!.. А як? І пізно ж, пізно!

— В тебе якісь неприємності?

— Неприємності? В мене? А що в мене є, що належить мені особисто? Навіть неприємності належать республіці. А я — тільки хлопчик для биття. Піонерський барабанчик. І це після того, як усе життя віддано…

— Ти б міг не стріляти своєю чиновницькою картеччю хоч у таку хвилину? «Життя віддано», «всі сили на благо», що там ще? Поясни мені спокійно: що сталося? Щось у Москві?

— А де ж? Викликали на президію Ради Міністрів. і слухали не нас, а Азербайджан. Про хід виконання п’ятирічних завдань. Ну, в них там — суцільне перевиконання! Байбаков їхній земляк, вони йому десь на Каспії дачу відбухали на цілі мільйони, він їм усі завдання — занижені удвічі або й утричі порівняно з іншими республіками, от вони й перевиконують, обсипаються золотими зірками і «широко шагает Азербайджан»!

— А хто такий цей Байбаков? Чому ж його не турнуть?

— Ти не знаєш, хто такий Байбаков? Та ти газети читаєш?

— Четверту сторінку.

— До речі, на другій сторінці завжди пишуть про сільське господарство.

— Не цікавлюсь.

— Сільським господарством?

— Ні, тим, що пишуть про нього газети.

— Заздрю твоїй незалежності, Миколо, — зітхнув Марко. — До твого відома: Байбаков — голова Держплану Радянського Союзу.

— Безглузда організація.

— Але ми всі ходимо під нею, як під богом!.. Всі ж бачать і знають, що витворяється з Азербайджаном, і всі мовчать, бо сам Генеральний підтримує. Йому потрібні маяки серед республік. Там Рашидов, там Алієв… Хрущов любив, щоб маяки — ланкові, бригадири, голови колгоспів, Леоніду Іллічу вже щоб цілі республіки! А вони що? Порозорювали всі пасовиська, понищили поголів’я овець, дають тепер тільки бавовну, а годувати м’ясом хто їх буде? Україна! Вихваляли, вихваляли Азербайджан за успіхи, а він і заявляє: «Великі претензії до України, вони не задовольняють наших потреб у м’ясі». Ти чув таке? А від Рашидова й собі: у нас напружена демографічна обстановка, а м’ясопоставки з України запізнюються… А грузини й собі: грузинський народ не звик їсти мороженку, а Україна поставляє поросят тільки заморожених… То що ж я йому поросят живими гнатиму через Кавказький хребет? У нас з партії виключають, коли хтось засмажить порося, а вони, бач, за стіл не сядуть без поросятини! Спробував я підвестися, дати відповідь, а Тихонов мені: «Сядьте і зробіть висновки. Ми вас востаннє попереджаємо!» Таким, знаєш, директорським голосом, і оті його камінні очі… Нанавиджу! Він колись був директором, звик переставляти людей і станки, переставляє й тепер. Сиди — і все! За мною величезна республіка, яка вже виконала свої поставки, а мені: сиди! Бо, бачте, ми не виконали додаткових поставок! А скільки ж можна — додаткові та додаткові? І скільки можна мовчати?

Він став переді мною, розпачливо потрясаючи руками. Темно-сині штани з заморської тканини, білосніжна імпортна сорочка не з тої синтетики, од якої навіть собаки вже виють, а з справжньої бавовняної тканини, до того ж виробленої з особливої нитки «в шовкову скрутку» — вміє наша соціалістична держава зодягати своїх вірних слуг! Хоча Марко слуга народу — тільки для пропаганди, насправді ж він — керівник.

Я сказав доволі жорстко, а може, й жорстоко:

— Ти обурюєшся, що тебе посадовили, мов п’ятикласника?

— Ну?

— А от я сиджу перед тобою і спокійний. Мені подобається отак сидіти під Оксаниною грушею і не думати про те, що треба комусь щось пояснювати…

— Ти — в стороні від життя! Хіба ти можеш зрозуміти?

— Ага, в стороні. Я не можу. А що ж ти хотів пояснити Тихонову чи кремлівським зорям? Що всі ви, так звані керівники так званої Української Соціалістичної республіки, день і ніч висячи на телефонах і на шиях своїх підлеглих, а також на шиях усіх трудящих, виконали всі поставки, всі поставки, всі поставки, але недовиконали понадпоставок, понадпоставок, понадпоставок… А ти не подумав: доки ж? І що таке всі оці поставки? Нас втішали, що продрозверстка, цей дикий грабіж посеред білого дня, потрібна була, коли молода Республіка Рад задихалася, гинула від іноземної навали і внутрішньої контрреволюції. Тоді Ленін відмінив продрозверстку, ввів продподаток, ввів НЕП, а Сталін знов узявся за старе, тільки назвав це здирство поставками, і ми гинемо від цих поставок, поволі вмираємо і незабаром наша велетенська країна вмре з голоду, і ніхто її не порятує. Ти, так званий керівник, знаєш це, розумієш, відчуваєш? Чи ти думаєш тільки про себе?