Тисячолітній Миколай

Літо на агростанції для мене видавалося порою найрозкішнїшою. Може, тому, що саме влітку я знайшов і привіз сюди Оксану, і тоді назавжди запам’ятався мені золотистий безмежний простір, пронизаний пшеничним духом свіжої стерні, темні безмежжя нічних небес і ласкаві зорі, що сяяли мені, мов довгі Оксанині очі.

Літо завжди мовби наснажувало енергією і професора Черкаса. Вже не було довгих сидінь у книжкових печерах, в лабораторному будиночку порядкували молоденькі аспірантки, а непогамовний голос Олексія Григоровича гримів і розкочувався в степу, на далеких ділянках, серед просторів, так ніби професор промовляв уже й не до нас всіх, не до студентів-практикантів, не до птаства і звірів, а до самого господа бога. Я супроводжував тоді Олексія Григоровича щодня, від досвітку до самого смерку, схоплював кожне його слово, гаразд відаючи, що доля подарувала мені неповторну нагоду бути п’ять, десять і не знати скільки ще років біля цього мудрого чоловіка, якого не зможуть замінити ніякі університети, ніякі академії, ніякі уряди і цілі релігії. Бо його релігією була земля, а вище за неї не може бути нічого, навіть космос з усіма його безмежними світами.

Як же я не звернув уваги на слова Олексія Григоровича, які він проронив після тої нашої «цілинної епопеї» з Паталашкою: «Цією своєю цілиною Хрущов переорав мені душу!»? Ну, так, ми тоді відсвяткували свою маленьку перемогу, ніяких переможних рапортів про підняття своєї цілини агростанція не посилала, але ж ми лишалися єдині в безмежному океані виконань-перевиконань, в царстві підскакувачів і переплигнигопченків, в світі безхребетних істот, де внаслідок незбагненних радянських еволюційних процесів на всіх просторах України, здавалось би, навіки втрачені в людському організмі хрящі знов відродилися і замінили негнучкі козацькі хребти. Згинання і перегинання, звисання і перевисання, виконання і перевиконання, скакання «гопки» поперед усіх — цим жила тоді вся чиновна Україна, як жила й до того, як житиме ще довгі роки й опісля. Хоч що б там було на світі,— Україна, знай, випереджатиме всіх, Україна битиме гопака.

У восьмому томі БСЭ значиться: «Гопак — украинский народний танец. Название происходит, вероятно, от названия „гоп“, произносимого в момент исполнения танца. Музыкальный размер 2/4. Некогда мужской танец, гопак в настоящее время исполняется мужчинами и женщинами совместно. В танце мужчин характерны высокие прыжки, разнообразные присядки». В Дозволеній Українській Радянській енциклопедії під редакцією Бажана згодом прочитаємо про гопак: «Назва походить від дієслова гопати (плигати, скакати). Темп швидкий, муз. розмір 2/4. Жінки виконують танцювальні рухи — дрібушки, вихилясики, кружіння, чоловіки — стрибки, присядки, дрібушки».

Завжди корисно зупинитися, щоб подумати. Але темп гопака не дає такої можливості нікому, він охоплює всіх, примусово затягає в свій рух, в своє кружляння, дрібушки й скоки-підскоки, він завжди крутиться на тому самому місці, мов дзиґа, але нікого не випускає з своєї орбіти, і хай там світ розвивається, чогось прагне, кудись іде, божеволіє й конає, а нам своє робить, ми танцюємо гопака, ми знай танцюємо гопака! І, може, найстрашнішим був цей гопакізм того літа, коли Україна, мовби заповзявшись перестрибнути навіть Казахстан з його безмежними цілинними просторами, рапортувала про підняття своєї цілини, розорювала луги, толоки, береги річок, озер, ставків, схили ярів, лісові галявини, пасовиська і навіть незайманий, збережений колись мудрими німцями Фальц-Фейнами Асканійський степ.

Отоді професор Черкас і промовив: «Своєю цілиною Хрущов переорав мені душу». Як же я не зрозумів, що та борозна проляже не тільки через душу цього мудрого старого вченого, а й через долю всього нашого народу?

І знов найшло на мене якесь запаморочення, коли теплого серпневого ранку професор, який мав звичку непомітно зникати в степу (шукай його хто хоче і де хоче!), прийшов до мене і попросив: «Проведіть мене, Миколо, до скіфських тернів».

Скіфські терни довгим темним валом підпирали степові горби, якими кінчалися землі агростанції. Повесні туди зліталося безліч дрібного птаства, в жнива вітри несли до тернів солому й полову від комбайнів, і тоді сизо-зелені кущі визолочувалися вузенькими стьожечками і цяточками, понастромлюваними на кожну колючку, зимові хуртовини набивали в терни стільки снігу, що над заметами розпачливо стирчало тільки якесь цурпалля, зате ці, може, й тисячолітні суворі чагарі відмолоджувалися щовесни від талих вод і від дощових струмків, що стікали з горбів, найлютіші спеки не лякали цю чіпку, як український селянин, рослину, і завжди на ній рясно родили терпкі ягоди, фантастично сизі, мовби задимлені вогнищами наших далеких предків. Ми з професором рідко добиралися до тернів, бо далеко, та не дуже й затишно біля тих суворих чагарів, але в розмовах Олексій Григорович, коли заходила мова про його життя, іноді прохоплювався не властивим йому вигуком: «Я — мов оті наші скіфські терни!» Літній одяг професорів був незмінний, здається, ще з дореволюційних часів: сірий капелюшок-панамка, світлий парусиновий костюм з безліччю кишень і кишеньок (тисячокишеньковий спецодяг!), брезентові чоботи. Того ранку Олексій Григорович, як завжди, мав на собі панамку, брезентові чоботи, парусинові штани, перевішену через плече на вузькому ремінці містку баклагу з чаєм, гунадзувату дубову патерицю в руці, от тільки замість тисячо кишенькової довгої куртки — ніколи не бачена мною простора блуза тернового кольору, щось ніби вже забута нами толстовка, щось художницько-розкуте, та водночас і старомодне, одяг з минулого, ностальгічне облачення далеких спогадувань.

Я зиркнув на ту тернову толстовку, але не сказав нічого. Не станеш же вигукувати: «Олексію Григоровичу, шо це ви надягли?»

Професор був незвично тихий, сумирний, навіть лагідний. І знов я не зауважив цієї зміни, пересторога заснула в мені, не подала голосу, і не зміг я збагнути, що то моя остання мандрівка з Учителем.

Щоразу, коли ми з професором вирушали в степ, то я насилу встигав за Черкасом, він метався непередбачувано й нерозгадувано, вривався в простір, мов вогняний болід, розприскував довкола себе могутні заряди енергії, ніби кульова блискавка.

А того ранку тихо йшов за мною і коли я пробував випустити його наперед, професор лагідно наставляв на мене долоню і говорив:

— Ні, ні, Миколо, прошу вас — ведіть… Ви ж краще знаєте найкоротшу дорогу… Прошу вас…

Ми йшли повільно й довго. Над золотими стернями велетенським шатром нависало пронизливо-блакитне до болю в очах небо, яке мовби підпирали з трьох країв високі білі хмари — «діди». Коли ми вирушали з агростанци, хмари ще тільки з’являлися на небокраї, а тоді, що ближче підходили ми до скіфських тернів, то вищими й вищими ставали «діди», то більше розпросторювалися в небесах, так ніби прагнули зблизитися, з’єднатися, злитись у якусь небачено прекрасну силу.

Професор зупинився, обвів рукою виднокрай, показав майже урочисто на кожного з «дідів»:

— Вам це нічого не нагадує? А для мене — ніби все моє життя. Безмежні небеса, безмежнеє поле — і ці три великі постаті… Запам’ятайте їх, Миколо. Тімірязев, Докучаєв, Вернадський… І діамантові сув’язі їхніх думок між ними… Наша думка коли й вознесеться на коротку мить, то буде лиш скляною ниттю, проблисне і щезне, зариється в пісок пустелі, як ті скляні стріли, що утворюються від дії сконцентрованих космічних енергій… Але навіть для тонюсінької скляної ниті в просторі варто жити, Миколо, повірте мені!

Я стояв, як останній бевзь, неспроможний збагнути цієї дивної мови про діамантові сув’язі і скляні ниті. Розімліла після нічного сну, нагріта ранковим сонцем земля дихала силою, врожаєм, підносила до небес могутній голос своїх надр, і годі було розчути в тому торжествуючому гримінні природи тонке дзвеніння невидимих нитей, про які мені казав професор Черкас.

Терни стояли розцяцьковані золотистою соломою, мов новорічні ялинки в казкових прикрасах. Олексій Григорович, хоч як давно там був, одразу знайшов між тернами не знати й ким протоптану стежку, стежка вивела нас на невисокий плаский горб позаду тернів, тепер уже йшов попереду професор, він вивів мене на самий верх горба, показав мені на степ: