Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 99 из 117

— Дайте-но я скажу своє слово, — мовила я. — Дозвольте мені звести дух і якусь хвилину подумати.

Я вмовкла. Він стояв переді мною, тримаючи капелюха в руці, досить спокійний на вигляд.

— Ваша мати доводилася сестрою моєму батькові? — знов почала я.

— Так.

— А мені, виходить, тіткою? Він повагом кивнув.

— І мій дядько Джон був вашим дядьком Джоном? Ви, Діана й Мері — діти його сестри, а я донька його брата?

— Безперечно.

— То, виходить, ви троє доводитесь мені двоюрідними братом і сестрами: ми рідня, в нас одна кров?

— Виходить, що так.

Я дивилась на нього. Отже, я знайшла брата, яким могла пишатись, якого могла любити, і двох сестер з такими прикметами, що коли я ще мала їх за чужих, то вже й тоді перейнялася до них щирою любов'ю і захопленням. Двоє дівчат, яких я, — вклякнувши на мокрій землі й зазираючи в низеньке, ґратчасте віконце до кухні в Мургаусі, — споглядала з гірким, змішаним почуттям цікавості й розпуки, доводились мені близькою ріднею, а молодий, статечний джентльмен, який знайшов мене ледь живою на порозі свого дому, був мій родич. Яка щаслива знахідка для нещасної, самітної дівчини! Оце воістину багатство! Душевне багатство, скарбниця чистих щирих почувань! Оце справді дар, щирий, життєдайний, радісний, не те, що важке золото, — воно хоч яке цінне й бажане, а все ж лишається холодним гнітючим металом. З несподіваної радості я аж у долоні заплескала — серце моє мало не вискакувало з грудей, все тіло трепетало зі щастя.

— О, яка я рада! Яка рада! — вигукнула я. Сент Джон усміхнувся.

— А хіба я вам не казав, що ви, нехтуючи головним, ганяєтесь за дрібницями? — спитав він. — У вас був такий понурий вигляд, коли я сказав, що ви дістали велику спадщину, а тепер вас схвилювала річ, що не має ваги.

— Що це ви говорите? Може, вона не має ваги для вас: ви маєте рідних сестер, то навіщо вам ще й двоюрідна? А в мене не було нікогісінько, і раптом знайшлося аж троє родичів або ж двоє, якщо ви не хочете себе до них зараховувати. Три родичі взялись хтозна й звідки! Ще раз кажу: я щаслива!

Я почала швидко ходити по кімнаті і враз спинилася: мені перехопило дух од думок, що зринали швидше, ніж я могла їх сприйняти, осягнути, зупинити, — думок про те, що могло, може, повинно бути й напевне буде і то невдовзі. Я дивилася на білу стіну: вона мені здавалася небом, де рясно сходили зорі, і кожна з них вела мене до мети або до якоїсь радості. Тепер я можу віддячити добром тим, хто врятував мені життя і кому моя дотеперішня любов не здатна була допомогти. Вони були в скруті — я їх від неї звільню, вони в розлуці — я їх знов поєднаю, своєю незалежністю й достатком я поділюся з ними. Хіба нас не четверо? Двадцять тисяч фунтів, поділених нарівно, — це п'ять тисяч кожному — цілком досить; такий вчинок і справедливий, і всім забезпечить добробут. Тепер уже багатство не висіло на мені тягарем; воно стало не просто холодною відумерщиною, а запорукою життя, надії, радості.

Не знаю, який у мене був вигляд, коли ці думки роїлись у моїй голові, та скоро я помітила, що містер Ріверс, підставивши мені стільця, намагається лагідно всадовити мене. Він просив мене заспокоїтись: думав, що я зовсім втратила з радощів глузд. Мене обурила його підозра, я відхилила його руку й знов забігала по кімнаті.

— Напишіть Діані та Мері завтра ж, — сказала я, — щоб вони негайно їхали додому. Діана казала, що вони б вважали себе багатими, маючи по тисячі фунтів, тож, гадаю, що по п'ять тисяч буде й зовсім гаразд.

— Скажіть, де мені взяти для вас склянку води, — відповів Сент-Джон. — Вам справді треба заспокоїтися.

— Дурниці! А як уплине спадщина на вас? Чи вона зможе затримати вас в Англії, спонукати до одруження з міс Олівер й зажити, як і годиться простому смертному?

— Ви забалакуєтесь, думки ваші плутаються. Я сповістив вам новину надто несподівано, і вона вас надто розхвилювала.

— Містере Ріверс! У мене вже вривається терпець. Я цілком при своєму розумі. Це ви мене не розумієте або ж скоріше прикидаєтесь, що не розумієте.

— Може, я б вас і зрозумів, якби ви докладніше пояснили свою думку.

— Пояснити? А що тут пояснювати? Гадаю, вам буде цілком ясно, що коли двадцять тисяч фунтів, — суму, про яку йде мова, — поділити нарівно між племінником і трьома племінницями покійного дядька, то кожному дістанеться по п'ять тисяч? Я хочу тільки одного: щоб ви написали своїм сестрам про спадок, який вони отримали.

— Ви хочете сказати: я отримала.

— Я вже вам висловила своє рішення у цій справі; я не можу зробити інакше, я ж бо не така сліпо самозакохана, несправедлива й жорстоко невдячна. До того ж я вирішила мати свою домівку й родину: мені подобається Мургаус, і я житиму в Мургаусі, я люблю Діану й Мері і все своє життя буду нерозлучна з ними. Для мене велика радість і ласка мати п'ять тисяч фунтів, мене б мучила й гнітила думка, що їх у мене аж двадцять. Ті гроші, якщо зміркувати справедливо, не мої, хоч і вважалися б моїми за законом. Отже, я віддаю вам трьом те, що для мене зовсім зайве. Тому краще не відмовляйтесь і не сперечайтесь, погодьтеся зі мною, й одразу вирішимо це питання.

— Це зветься діяти зопалу, а вам потрібен час, щоб обміркувати цю справу.

— О, якщо ви сумніваєтеся тільки в моїй щирості, то це мене не бентежить. Скажіть, а ви самі згодні з тим, що моє рішення справедливе?

— Так, до певної міри воно справедливе, однак воно суперечить всім звичаям. До того ж ви таки маєте право на весь маєток. Мій дядько збив його своєю працею. Він міг залишити його кому завгодно і одписав вам. Отже, ви можете з чистим сумлінням вважати його тільки своїм, і це буде цілком справедливо.

— Моє рішення, — сказала я, — однаково пов'язане з серцем і з совістю; доведеться потурати своєму серцю, бо я так рідко мала для цього нагоду. Хоч би як ви відмагалися, хоч би як заперечували й дорікали мені цим цілий рік, я все одно не відмовлюсь від солодкого вдоволення — бодай почасти сплатити свій величезний борг і здобути собі друзів на все життя.

— Ви так міркуєте тепер, — відказав Сент Джон, — бо не знаєте, що таке втішатися багатством. Ви не можете собі уявити, якої ваги надасть вам сума в двадцять тисяч фунтів, яке ви, завдяки їй, посядете місце в суспільстві, які можливості відкриються перед вами. Ви не спроможні...

— А ви, — урвала я його, — й геть неспроможні уявити собі, як я прагну братньої та сестриної любові. В мене ніколи не було свого дому, у мене ніколи не було братів і сестер. Я хочу і повинна мати їх тепер. Може, ви не хочете прийняти мене до родини й назвати сестрою?

— Джейн, я буду вам братом, мої сестри будуть вам сестрами, тільки не ставте цьому передумовою пожертву ваших законних прав.

— Братом? Еге ж — за тисячі миль! Сестрами? Тими, що прислуговують чужим людям. Я — багачка, купаюся в золоті, якого не заробляла і нічим не заслужила, а ви без шеляга в кишені! Знаменита рівність і братерство! Близька рідня! Зворушлива відданість!

— Але ж, Джейн, ваше прагнення родинних зв'язків і домашнього щастя можна вдовольнити й інакше — не в той спосіб, який ви собі надумали: ви можете вийти заміж.

— Знов дурниці! Заміж? Я не хочу йти заміж і ніколи не піду.

— Це вже зайві слова; таке нерозважне твердження свідчить, що ви схвильовані.

— Це слова не зайві: я знаю свої почуття, і мені відразно навіть думати про заміжжя. Ніхто мене не візьме з кохання, а я сама не хочу, щоб за мною упадали тільки задля грошей. Я не хочу жити з сторонньою людиною — нечулим чужаком, геть відмінним від мене, — я хочу жити з рідними: з тими, з ким у мене спільні почуття й думки. Скажіть ще раз, що будете моїм братом; коли ви промовили ці слова, я відчула незвичайне щастя, скажіть їх знову, якщо можете, скажіть щиро.

— Гадаю, що можу. Я завжди любив своїх сестер і знаю, на чому ґрунтується моя любов — на повазі до їхніх гарних якостей та захопленні їхніми здібностями. У вас теж є свої переконання й здоровий глузд, ваші смаки й звички подібні до уподобань Діани та Мері, ваша присутність завжди мені бажана, у вашій розмові я вже від якогось часу знаходжу втіху і підтримку. Тож я почуваю, що й природно й легко знайду в моєму серці місце для вас — своєї третьої й наймолодшої сестри.