Джейн Ейр

— Справді, тату, — вигукнула Розамунда, — вона така розумна, що може бути гувернанткою у якій-небудь родовитій сім'ї!

А я подумала, що краще лишуся тим, ким я є, аніж стану принижуватись у якійсь родовитій сім'ї. Містер Олівер говорив про містера Ріверса та про всю родину Ріверсів з великою повагою. Він сказав, що Ріверси — дуже давній рід у цьому краї, що їхні предки були дуже багаті, що їм колись належав весь Мор-тон, що й тепер, на його думку, представник цього роду міг би, якби захотів, одружитися з багатою дівчиною. Він дуже жалкував, що такий гарний, обдарований юнак забрав собі в голову стати місіонером; цим він тільки змарнує таке цінне життя. Я зрозуміла, що містер Олівер не став би чинити перешкоди шлюбові Розамунди з Сент Джоном. Очевидно, він вважав, що високе походження молодого священика, старовинне ім'я та духовний сан у достатній мірі відшкодували б брак багатства.

Настало свято П'ятого листопада — вільний від праці день. Моя маленька служниця, помігши мені прибрати в будиночку, пішла собі, задоволена винагородою в один пенні. Все довкола було чисте, аж сяяло — вишкрябана підлога, начищені ґрати каміна та витерті стільці. Я також причепурилась і могла проводити пообіддя, як мені хотілося.

Переклад кількох сторінок з німецької мови забрав у мене годину. Потім я дістала скриньку з фарбами та олівці і взялась за легшу й приємнішу справу, заходилася домальовувати мініатюру Розамунди Олівер. Голову я вже закінчила, лишалось зафарбувати тло, відтінити вбрання, додати зо два дотики карміну до повних уст, вивести кілька м'яких кучерів у косах та дужче затемнити вії під голубуватими повіками. Я саме захопилася викінченням цих деталей, аж враз після квапливого стуку двері розчинились і до хати ступив Сент Джон Ріверс.

— Я прийшов подивитись, як ви проводите свято, — мовив він. — Сподіваюся, не сумуєте? Ні? Оце вже гаразд. А коли ви ще й малюєте, то не почуваєтеся самотньою.

Бачте, я вам іще не довіряю, хоч ви досі тримались мужньо.

Я вам приніс книгу для вечірньої розваги, — і з цими словами поклав на стіл щойно видрукувану поему: один із тих чудових творів, що ними так часто вшановували щасливу публіку тих днів — золотого віку сучасної літератури. Та ба! Читачам нашої епохи щастить значно менше. Але не лякайтесь! Я не відхилятимусь од розповіді, щоб звинувачувати чи нарікати. Я знаю, поезія ще не вмерла, геній не згинув, і мамона не має влади ні закувати їх, ні вбити. Поезія і геній ще колись засвідчать про своє існування, свою свободу й силу. О ви, ангели небесні! Ви тільки всміхаєтесь, коли ниці душі радіють, а слабкі оплакують свою близьку загибель. Хіба поезія вмерла? Генія вигнано? Ні, посередносте, ні! Не дай заздрощам запевнити тебе в цьому. Вони не тільки живуть, а й владарюють і рятують рід людський, бо ж без їхнього божественного впливу, що проникає всюди, ти б досі була в пеклі — в пеклі свого власного убозтва!

І поки я захоплено розглядала блискучі сторінки «Марміона», Сент Джон нахилився до мого малюнка, щоб краще його роздивитися. І враз здригнувся; його висока постать знов випросталась, але він не мовив ані слова. Я глянула на нього, та він уникав мого погляду. Я легко вгадувала його думки і могла легко читати в його серці, тієї миті я була спокійніша й стриманіша за нього; я мала над ним тимчасову перевагу. І мені закортіло зробити йому добро, якщо це тільки можливо. «Попри всю його твердість і самовладання, — подумала я, — він надто себе переобтяжує: приховує глибоко всередині кожне почуття, кожне страждання, анічогісінько не виявляє, не висловлює, усе таїть у собі. Гадаю, йому піде на користь розмова про прекрасну Розамунду, з якою він, на його думку, не повинен одружуватись. Я його викличу на розмову».

— Сідайте, містере Ріверс, — були мої перші слова.

Та він своїм звичаєм відповів, що йому ніколи засиджуватись. «Гаразд, — сказала я подумки, — стій, якщо тобі подобається, але так одразу ти не підеш. Я вже вирішила: самотність однаково тяжка для тебе, як і для мене. Я спробую, чи не пощастить мені намацати потаємних струн твоєї довірливості, знайти отвір у кам'янім серці й влити в нього бальзаму співчуття».

— Ну то як: схожий портрет? — запитала я навпростець.

— Схожий? На кого? Я гаразд і не додивлявся.

— Ні, додивились, містере Ріверс.

Він аж здригнувся від такої раптової й незвичайної прямоти й здивовано глянув на мене. «Ну, це ще тільки початок, — сказала я собі. — Дарма ти бентежишся, я не відступлюсь од свого наміру, а ще й не те скажу».

— Ви його роздивились досить уважно й докладно, — провадила я далі, — та я нічого не матиму проти, якщо ви подивитесь на нього ще раз.

І з цими словами я підвелась і подала йому портрета.

— Добре виконаний портрет, — сказав він. — Дуже м'які чисті кольори. Дуже гарний, тонкий малюнок.

— Так, так, усе це я знаю. Але що ви скажете про схожість? На кого він схожий? Поборовши хвилювання, він відповів:

— Ніби на міс Олівер.

— Вгадали, сер. Отож у винагороду за це я обіцяю намалювати й вам точнісіньку копію цього портрета — якщо, звісно, ви не відмовитесь од мого подарунка. Я не гаятиму свого часу і зусиль на подарунок, який вам непотрібний.

Він і далі дивився на портрет — і що довше, то міцніше стискав його в руці, і, видно, дедалі дужче бажав мати такий самий.

— Схожий! — пробурмотів він. — Добре схоплено очі; кольори, світлотінь, вираз — усе подано досконало. До того ж вони всміхаються.

— А вам буде приємно чи ні мати такий портрет? Кажіть мені відверто. Коли будете на Мадаґаскарі, на мисі Доброї Надії або в Індії, чи буде вам приємно мати при собі цю згадку? Чи, може, він викликатиме спогади, які вас тільки бентежитимуть або псуватимуть вам настрій?

Він швидко звів очі, глянувши на мене нерішуче, збентежено, тоді знову задивився на портрет.

— Безперечно, я хотів би його мати. Чи буде це розважливо — то вже інша справа. Відтоді, як я впевнилась, що Розамунда справді прихильна до нього і батько не стане опиратись їхньому одруженню, я — не така екзальтована, як Сент Джон, — всім своїм серцем сприяла цьому шлюбові. Мені здавалося, що якби він став власником маєтку містера Олівера, то зробив би з цими грішми не менше добра, ніж засушуючи свій хист і виснажуючи свою силу під тропічним сонцем. Отож я рішуче відповіла:

— Мені здається, що розумніше й розважливіше було б одразу забрати ориґінал. Сент-Джон сів, поклавши портрет перед собою на стіл і підперши чоло руками; він не міг відвести від нього закоханих очей. Тепер я помітила, що його вже не сердила й не приголомшувала моя сміливість. Я постерегла навіть, що розмова про те, що він вважав недоторканим, вільні про нього міркування принесли йому приємність і несподівану полегкість. Мовчазним людям справді частіше потрібна відверта розмова про їхні почуття й страждання, аніж говірким. Зрештою, і найсуворіший стоїк — теж людина, і, «вриваючись» сміливо, з добрим наміром у «безмовне море» його душі, ми часто виконуємо наш найперший перед ним обов'язок.

— Я певна, що ви їй подобаєтесь, — мовила я, стоячи за його стільцем, — а її батько вас поважає. До того ж вона чудова дівчина; щоправда, трохи легковажна, проте у вас вистачить серйозності на себе й на неї. Вам слід з нею одружитися.

— Хіба ж я їй подобаюсь? — спитав він.

— Звичайно. Більше, ніж хто інший. У неї тільки й мови, що про вас: ніяка тема її так не тішить і ні про що вона так часто не заводить мови.

— Дуже приємно таке чути, — відказав він. — Дуже. Поговоріть іще чверть години.

І він справді вийняв годинника й поклав на стіл, щоб мати змогу точно визначити час.

— Тільки ж чи варто говорити далі, — спитала я, — якщо ви, мабуть, лаштуєтесь завдати мені удару якимсь неспростовним запереченням або ж готуєте новий ланцюг, щоб іще дужче закувати своє серце?

— Не вигадуйте таких страшних речей. Уявіть собі, що я поступаюсь і тану, а зараз воно так і є: земна любов піднімається, б'є струменем у моїй душі, як щойно розкопане джерело, і заливає приємною повінню поле, яке я обробляв, докладаючи стільки праці, яке так старанно засівав зерном добрих намірів і самозречення. А нині воно затоплене нектаром, молоді паростки пропадають, їх роз'їдає солодка отрута; я бачу себе на отаманці у вітальні Вейл-холу, біля ніг моєї нареченої Розамунди Олівер; вона розмовляє зі мною ніжним голосом, дивиться на мене тими очима, що їх так вірно змалювала ваша вправна рука, всміхається до мене рожевими вустами. Вона моя, я належу їй; це життя, цей скороминущий світ цілком мене вдовольняють. Цитьте! Не кажіть ні слова! Моє серце сповнене захватом, душа обплутана чарами. Нехай ці п'ятнадцять хвилин минуть у солодкій омані.