Джейн Ейр

око. Коли їх перестали дивувати моя мова, звички й поведінка, деякі з цих вайлуватих, сонних селючок почали прокидатися, обертаючись на досить кмітливих дівчаток. Багато з них виявились послужливими й люб'язними, і я не раз засвідчувала вияви вродженої чемності та природної самоповаги, а так само неабияких здібностей, що викликали в мене зацікавлення і захоплення. Цим ученицям скоро сподобалася школа, і вони добре вчилися, були охайні, щодня готували уроки та набували скромних, пристойних манер, їхній швидкий поступ був часом гідний подиву, і я з правом пишалася своїми ученицями; до кращих із них я прихилилась, а вони до мене. Серед моїх учениць було кілька фермерських дочок, вже майже дорослих. Вони вже вміли читати, писати й шити, їх я навчала початків граматики, географії, історії та вишуканішого рукоділля. Я виявила серед них натури, гідні поваги, що прагнули до знання і вдосконалення, і з такими дівчатами я провела немало приємних вечорів у них вдома, їхні батьки й матері всіляко намагалися мені догодити. Мене тішила їхня простодушна гостинність, і я радо платила за неї люб'язністю, до якої вони, мабуть, не звикли; це було їм до вподоби й ішло на користь, підносячи їх у власних очах і спонукаючи стати гідними виявленої до них пошани.

Я відчувала, що мене починають любити в цьому закутні. Куди б я не пішла, мене всюди щиро вітали словом і приязними усмішками. А жити серед загальної пошани, хай навіть вона йтиме від простого селюка, — однаково, що «сидіти на сонечку в тихий день»: під його життєдайним промінням зароджуються й розквітають чисті спокійні почування. У цей період мого життя серце моє набагато частіше заповнювала вдячність, аніж пригнічення. Однак, читачу, коли вже казати правду, після того як день минав у корисній праці серед моїх учениць, а вечір — за малюнком або цікавою книжкою у приємній самотині, я вночі поринала в страшні сни, яскраві, тривожні, повні мрій і бентежних, бурхливих видив; сни, де серед незвичайних картин і подій, серед романтичних пригод і небезпек я знову й знову зустрічала містера Рочестера, і то завжди в якусь вирішальну мить. Він брав мене в обійми, я чула його голос, дивилась в його очі, торкалась до його руки й обличчя, охоплена коханням до нього й вірячи, що й він мене кохає, — і надія бути поруч із ним все життя оживала знову, така сама потужна й гаряча, як колись. І раптом я прокидалась і згадувала, де я, в якому становищі. Я вставала зі свого ліжка без запони, тремтячи всім тілом, і тільки тиха темна ніч була свідком то нападів розпачу, то вибухів палкої пристрасті. А назавтра рівно о дев'ятій годині ранку я починала уроки в школі, — спокійна, врівноважена, готова виконувати свої щоденні обов'язки.

Розамунда Олівер дотримала слова й інколи навідувала мене. Звичайно такі візити вона робила під час своєї ранкової прогулянки верхи. Вона, бувало, під'їжджала легким чвалом під двері школи на своєму поні в супроводі ґрума. Важко собі уявити щось чарівніше, ніж Розамунда верхи на поні, в пурпуровій амазонці, в чорному оксамитовому капелюшку, ґраційно накладеному на довгі кучері, що падали їй на лице й на плечі. Вона заходила в просте приміщення сільської школи й пропливала між рядами зачарованих сільських дівчаток. Вона звичайно з'являлася в ту годину, коли містер Ріверс давав уроки катехізису. Боюсь, що погляд відвідувачки наскрізь пронизував серце молодого священика. Здавалось, якийсь інстинкт попереджав його, що вона от-от зайде. Навіть якщо він її не бачив, дивився кудись убік од дверей, якими вона заходила, його лице рум'яніло, мармурові риси хай і не пом'якшувались, а все ж невимовно змінювались і самою своєю непорушністю виказували стримуване палке почуття більше, ніж його зрадив би рвучкий порух або блискавичний погляд. Розамунда, звичайно, знала свою силу: адже він не міг приховати від неї свого почуття. Попри весь його християнський стоїцизм, досить було їй підійти й заговорити до нього, усміхнутись йому весело, підбадьорливо, навіть ніжно, як його рука починала тремтіти, а очі спалахували. Він ніби казав своїм сумним і рішучим поглядом те, чого не могли вимовити його уста: «Я вас кохаю і знаю, що подобаюсь вам дужче, ніж хто інший. Уста мої мовчать не через страх перед відмовою. Я знаю, що, якби запропонував вам своє серце, ви б його прийняли. Тільки це серце вже покладено на священний вівтар, і довкола нього розпалено вогонь. Скоро від цієї жертви лишиться самий тільки попіл».

І тоді вона надимала губенята, мовби те скривджене дитя. Задума хмарою насувалась на її променисту веселість, вона квапливо висмикувала свою руку з його руки, вередливо відвертала свій погляд від його обличчя героя та мученика і йшла геть. Сент Джон напевне віддав би все на світі, аби її наздогнати, вернути назад, затримати, коли вона отак його кидала, проте він не хотів поступитися задля неї жодним шансом на вічне спасіння і пожертвувати заради її кохання хоча б одною своєю надією на справжнє блаженство. До того ж він не міг вкласти всю свою розмаїту натуру мандрівника, шукача правди, поета, священика в одну-єдину пристрасть. Він не міг і не хотів відмовитись від своєї діяльності войовничого місіонера задля спокою й затишку Вейл-холу. Я якось дізналась про це від самого Сент Джона, коли мені вдалося всупереч його стриманості викликати його на відверту розмову.

Міс Олівер не раз ушановувала мене своїми відвідинами в моєму будиночку. Я добре спізнала її вдачу, ані фальшиву, ані потайну: вона була кокетлива, але не бездушна. Вимоглива, але не надміру себелюбна, їй потурали змалку, але не зіпсували до краю. Вона була запальна, але добродушна; марнославна (бо ж годі від цього втриматися, коли кожний її погляд в дзеркало засвідчував таке буяння краси!), але не манірна; щедра й зовсім не горда з свого багатства; нехитра й досить розумна, весела, жвава й нерозважна. Одне слово, вона видавалася дуже чарівною навіть такій безсторонній спостерігачці, як я, і водночас вона не мала в собі чогось справді цікавого і не справляла глибокого враження. Духовно вона дуже відрізнялася, скажімо, від сестер Сент Джона. І все ж я прихилилась до неї так само, як і до моєї вихованки Аделі, хоч до дитини, яку ми доглядаємо й виховуємо, у нас зароджується тепліше почуття, ніж до дорослої людини, хай навіть дуже привабливої.

Через якусь примху Розамунда заприязнилася зі мною. Вона казала, що я схожа на містера Ріверса (тільки він у десять разів гарніший; звичайно, і я дуже мила, але він справжній ангел). Проте, за її словами, я була така сама добра, розумна, стримана й рішуча, як і він. Вона запевняла, що моє становище сільської вчительки — це тільки lusus naturae; вона була певна, що моє дотеперішнє життя було таке цікаве, як у романі.

Одного вечора, нишпорячи з властивою їй дитячою жвавістю та легковажною цікавістю в буфеті та шухляді мого столу в кухоньці, вона знайшла дві французькі книжки, томик Шілера, німецьку граматику й словники, а далі й мою скриньку з фарбами та кілька ескізів, а між ними й намальовану олівцем голівку дівчинки — однієї з моїх учениць, гарненької, як янголятко, і різні види Мортонської долини та довколишніх лук. Спершу вона застигла від несподіванки, а потім аж затремтіла з захоплення.

Чи це я намалювала ці картини? Чи я знаю французьку й німецьку мови? Яка ж я чудесна, яке я диво! Я малюю краще, ніж учитель найкращої школи в С... Чи не намалюю я її портрета, щоб його показати татові?

— Залюбки, — відповіла я, відчувши трепетну радість митця від думки, що мені випадає нагода малювати з такої довершеної, чарівної натури.

На ній того дня була темно-синя шовкова сукня, руки й шия були оголені, і за єдину прикрасу їй правили каштанові коси, що з непокірною ґрацією природних кучерів спадали їй на плечі. Я взяла аркуш тонкого картону й старанно вивела обрис її обличчя. Я наперед тішилася, уявляючи собі, як малюватиму фарбами, а що тоді вже починало темніти, то я сказала їй прийти завтра.

Вона, видно, так розхвалювала мене своєму батькові, що містер Олівер сам прийшов з нею наступного вечора. Це був огрядний сивий чоловік середніх літ; поруч з ним його гарненька дочка здавалась яскравою квіткою коло старовинної вежі. Він більше мовчав — може, тому, що був гордий, — однак тримався зі мною дуже чемно. Ескіз Розамундиного портрета йому надзвичайно сподобався, і він попросив, щоб я його обов'язково закінчила. Він також наполягав, щоб я прийшла наступного вечора до Вейл-холу. Я пішла до них і опинилась у великій гарній оселі, де все свідчило про багатство господаря. Розамунда щиро раділа з мого візиту, її батько теж був дуже привітний, а в розмові, яку ми завели після чаю, схвалив мою діяльність у мортонській школі; однак, зауважив він, з того, що бачив і чув, він побоюється, що ця робота зовсім не підхожа для мене і я, мабуть, скоро її покину задля якогось кращого місця.