Джейн Ейр

— Зовсім ні, навпаки, — промовив він, — ви чуйно пошанували все, що нагадувало про минуле. Боюсь лише, що ви надали більше ваги цій справі, ніж вона того варта.

Скільки часу, скажімо, ви обдумували, як розташувати меблі в оцій кімнаті? До речі, ви не скажете, де стоїть така-то книжка?

Я вказала йому книжку на полиці, він дістав її і, відійшовши в свій закуток біля вікна, заходився читати.

Оце вже мені не сподобалось, читачу. Сент Джон був чудова людина, але я вже й сама почала переконуватися, що він таки сказав правду, назвавши себе сухим і холодним. Його не зворушували звичайні людські почуття, не приваблювали тихі домашні радощі.

Він ненастанно прагнув до добра й до величної мети, тільки для неї й жив, але не знав відпочинку сам і не схвалював, коли довкола нього спочивали інші. Дивлячись на його високе, біле й холодне, мов той мармур, чоло, на зосереджене, з чіткими рисами обличчя, я враз зрозуміла, що з нього навряд чи вийде добрий чоловік і що нелегко бути йому за дружину. Якесь натхнення помогло мені збагнути природу його кохання до міс Олівер, і я погодилася з ним, що то все тільки чуттєва любов. Я уявила собі, як він зневажав себе за ті бентежні почуття, що їх вона в ньому викликала, як прагнув задушити й викоренити це кохання та як сумнівався, що воно дасть їм обом щастя. Я побачила, що він із того матеріалу, з якого природа творить своїх героїв, — християнських чи то поганських подвижників, законодавців, державних діячів, завойовників, несхитну опору великій меті, які, однак, біля домашнього вогнища часто бувають холодною обтяжливою колоною, похмурою й недоречною. «Ця вітальня не його стихія, — міркувала я собі далі. — Гімалайський хребет, південноафриканські зарослі чи то навіть зачумлене гниле узбережжя Ґвінеї пасували б йому набагато більше. Він недарма втікає від родинного життя, воно йому зовсім чуже: тут його здібності застигають, вони не можуть розвинутись або виявити себе до кінця. І тільки в боротьбі та небезпеці, де випробовується хоробрість, де потрібне завзяття й велика напруга, він буде говорити й діяти як наставник і проводир. А біля цього вогнища його переважить і дитина. Він слушно вибрав шлях місіонера — тепер для мене все зрозуміло.

— Їдуть! Їдуть! — вигукнула Анна, розчиняючи навстіж двері до вітальні.

Тієї ж миті радісно загавкав старий Карло. Я вибігла надвір і хоч нікого не побачила в темряві, але почула перестук коліс. Анна засвітила ліхтаря. Карета спинилася біля воріт, візник одчинив дверцята: вийшла одна знайома постать, за нею друга. Я кинулась їм на шию і спершу притиснулася до ніжної щічки Мері, а потім до Діаниних кучерів. Вони сміялись, цілували мене, Анну, гладили Карло, який нестямно стрибав з радощів, розпитували, чи все в нас гаразд, і нарешті зайшли в дім.

Вони дуже потомились від довгої й тряскої їзди з Віткроса й змерзли на морозяному вітрі, та їхні милі личка розцвіли біля веселого вогню. Поки Анна та візник вносили речі, вони спитали, де Сент Джон. Тієї миті він вийшов з вітальні. Сестри зразу ж кинулись обіймати його. Він спокійно поцілував кожну, сказав тихим голосом кілька вітальних слів, трохи постояв, відповідаючи на їхні запитання, а потім, заявивши, що чекатиме їх у вітальні, подався до свого притулку.

Я засвітила свічки й хотіла вести їх нагору, та Діана ще загадала дати візникові повечеряти, і аж по тому обидві пішли за мною. Вони були в захваті від своїх оновлених та опоряджених кімнат, від нового покриття, килимів, порцелянових ваз і щиро висловлювали свою подяку. Я була рада, що догодила їм в усьому і що моя праця додала втіхи їхньому радісному поверненню додому.

То був чудовий вечір. Мої кузини були такі веселі й говіркі, так багато розповідали, що за їхнім щебетом не відчувалась мовчазність Сент Джона: він щиро тішився, що бачить сестер, але їхній захват, їхня бурхлива радість були йому чужі. Приїзд Діани й Мері був приємним для нього, але радісна метушня, веселі розмови, що супроводжували цю подію, надокучали йому; він явно бажав, щоб якомога швидше настав завтрашній спокійний день. У розпалі веселощів, десь за годину після чаю, почувся стукіт у двері. Увійшла Анна й сказала, що, хоч уже й пізно, прийшов якийсь бідний хлопчина кликати містера Ріверса до своєї матері, яка вже на Божій дорозі.

— Де вона живе, Анно?

— Аж біля Віткрос Брау, майже за чотири милі звідси, туди весь час іти пустищем і болотами.

— Скажіть йому, що я прийду.

— Краще б ви не йшли, сер. Поночі це така дорога, що нема гірше, через болото ви не пройдете. Та й погода паскудна — вітер так з ніг і валить. Краще перекажіть їй, сер, що будете вранці.

Та він уже одягав у коридорі плаща, а за хвилину вийшов надвір, мовчки, не ремствуючи. Це було о дев'ятій годині вечора, а вернувся вік десь аж за північ

голодний, зморений, однак щасливіший, аніж був тоді, коли вирушав у дорогу. Він виконав свій обов'язок, доклав зусилля, переконався в своїй здатності до дії й самозречення, і його сумління було спокійніше.

Боюсь, що весь наступний тиждень ми випробовували його терпіння. Було Різдво. Ми не бралися ні до якої роботи, а гаяли час у веселих домашніх розвагах. Духмяне повітря вересових пустищ, воля рідної домівки, певність за майбуття подіяли на Діану й Мері як життєдайний еліксир: вони веселились з ранку й до обіду, з обіду до вечора. Вони любили поговорити, і їхні розмови — дотепні, змістовні, цікаві — так мене захоплювали, що я воліла слухати їх і сама брати в них участь, замість щось робити. Сент Джон не дорікав нам за веселість — просто він тікав від неї, рідко буваючи вдома: його парафія була велика, люд жив розкидано; тож він щодня знаходив собі діло, навідуючи хворих і бідняків у різних її кінцях. Якось уранці за сніданком Діана, посидівши хвилину в задумі, спитала брата, чи його наміри, бува, не змінилися.

— Не змінились, і не зміняться, — почулось у відповідь, а далі ми дізналися, що його від'їзд з Англії твердо призначено на наступний рік.

— А як же Розамунда Олівер? — спитала Мері; здавалось, ці слова злетіли з її уст несамохіть: мовивши їх, вона схаменулась і наче б рада була вернути їх назад. Сент Джон тримав у руці книгу (в нього була погана звичка читати за столом); він згорнув її й підвів голову.

— Розамунда Олівер, — промовив він, — виходить заміж за містера Ґренбі, одного з найродовитіших і найшанованіших жителів С..., онука й спадкоємця сера Фредеріка Ґренбі. Я дізнався про це вчора від її батька.

Сестри подивились одна на одну, відтак на мене, потім ми всі троє глянули на нього; його обличчя було спокійнісіньке.

— Щось надто швидко. Вони ж зовсім недавно познайомились.

— Всього два місяці тому: зустрілись у жовтні на традиційному балу в С... Але там, де немає жодних перешкод шлюбові, де він бажаний, нема чого гаятись. Вони одружаться, тільки-но С..., що його сер Фредерік віддає їм, буде готовий прийняти молодят.

Зразу ж, як мені трапилась нагода зостатись із Сент Джоном наодинці, я хотіла спитати його, чи не завдала йому прикрості ця новина, однак він, здавалось, так мало потребував співчуття, що я не тільки не висловила його, а й відчула сором, згадавши попередню свою розмову про це. Та й те сказати, я вже відвикла з ним говорити: він знов убрався в крижаний панцир замкнутості, яка заморожувала й мою відвертість. Він не додержав обіцянки ставитись до мене як до своїх сестер, а весь час у кожній дрібниці холодно підкреслював відмінність між нами, що не дуже спонукало до щирих стосунків. Одне слово, тепер, бувши його визнаною родичкою і мешкаючи з ним під одним дахом, я відчувала, що відстань між нами далеко більша, ніж коли я була для нього тільки сільською вчителькою. Я пам'ятала наші колишні щирі розмови, і його теперішня холодність була мені незрозуміла. Отож я неабияк здивувалась, коли він раптом підвів голову від столу, над яким сидів схилений, і сказав:

— Бачите, Джейн, битву закінчено й перемогу здобуто.

Ошелешена його несподіваними словами, я озвалася не відразу, а, повагавшись хвилину, відказала: