Опівнічні стежки

– Нічого не вдієш, старшина, – сумно сказав Василенко. – Ви зробили все можливе. Ну, а цей пан, – підполковник показав на Шредера, що лежав на тротуарі під охороною Рудіна, – цей пан відповість нам за все…

Підполковник нахилився над Шредером і, розв'язавши галстук, нащось розстебнув йому комір сорочки. Оголивши Шредерові плече, підполковник присвітив ліхтариком.

10

Начальник відділу контррозвідки дивізії, що розташувалася в Сомбателі, люб'язно запропонував Василенкові свій службовий кабінет. Сівши за широким столом, підполковник разом із Зарудним з цікавістю роздивлявся вміст шредерівського чемоданчика, знайденого у «Гудзоні». Особливу увагу Василенка привернула записна книжка, на кожній сторінці якої купчилися ряди цифр.

– Треба гадати, лейтенанте, – задумливо сказав підполковник, – що всю цю веремію ми закрутили не стільки заради самого Діля, скільки заради відомостей, що криються саме в цій книжечці. Тепер, коли вона в наших руках, ми вже якось постараємось розшифрувати цей загадковий тайнопис.

– Еге ж! – весело підхопив Зарудний. – Зараз уже легше, ніж тоді, коли ми не мали нічого!

– Легше, але не легко! – поправив Василенко. – Ще багато буде клопоту з паном Карлом Шредером, тобто Отто Ділем.

– Ви так і не хочете розповісти мені всі свої секрети?

– Почекайте, Грицю! Будемо викликати злочинця, і на допиті ви про все й довідаєтесь.

Вкрай заінтригований, Зарудний нетерпляче потягнувся до кнопки дзвінка.

Підполковник не заперечував.

– Давайте арештованого, – сказав він конвоїру, що увійшов.

Двері відчинилися, і арештований у супроводі конвоїра став на порозі.

– Сідайте, – сказав Василенко, відпускаючи солдата.

Шредер невимушено влаштувався на м'якому віденському стільці.

Це був чоловік років за сорок, з чорним волоссям, що падало на лоб. Безбарвні очі ледь виднілися з-під опущених повік. Він мав напрочуд свіжу шкіру обличчя. Сидів на стільці спокійно. Навіть найпильніший спостерігач не помітив би в ньому найменших ознак хвилювання.

«Гаразд, – подумав Василенко, – ми тебе виб'ємо з цієї добре розіграної рівноваги». І запитав:

– Ваше прізвище?

– Шредер, – відповів арештований, – мене звуть Карл Шредер.

– Я маю на увазі ваше справжнє ім'я.

Арештований знизав плечима.

– Я ніколи не мав іншого імені.

– Ви це категорично стверджуєте?

– Безперечно. Дозвольте закурити?

– Будь ласка, – Василенко простягнув йому розкритий портсигар.

– Пробачте, я курю лише сигарети… – він обвів поглядом кімнату і спинився на Зарудному.

– Прошу, – лейтенант вийняв з кишені пачку «Кемел».

Шредер закурив. Він одразу впізнав лейтенанта, якого зустрів у тютюновій крамниці. Цього хлопчика він не боявся. Напівсивий підполковник був, безумовно, гідним супротивником. Шредер, з насолодою затягуючись сигаретою, подвоїв увагу.

– Продовжимо, якщо ви не заперечуєте, – сказав Василенко.

– Навряд чи мої заперечення матимуть силу, – посміхнувся арештований.

– Слідство має точні дані, що Шредер – не ваше прізвище. Нам відомі причини, які спонукали вас приховати своє справжнє прізвище, пане оберштурмбанфюрер!

Шредер пускав кільцями дим і ніяк не реагував на слова підполковника.

– Оберштурмбанфюрер? – нарешті спитав він байдуже. – Ви з кимось мене переплутали.

– Ні, не переплутав. Ви – оберштурмбанфюрер Отто Діль – злочинець!

– Який Діль? Це помилка. Я не чув про такого. І ніякого відношення до тієї людини не маю.

– На Україні, – підполковник назвав місто, з якого вони приїхали, – ви бували?

– Звичайно. Я служив там представником відомої фірми «Сімменс-Шуккерт» з 1942 по 1944 рік.

– Де ви проживали?

– Потоцького, 34, квартира 5. Прошу вас, зберіть довідки про місце мого проживання, про контору «Сімменс-Шуккерт» на Домбровського, 49, куди я ходив щоденно протягом двох років, порівняйте, нарешті, фотографії мої й Діля, і ви побачите, що робите помилку.

Впевнений голос арештованого, його непохитний спокій, ясні й точні відповіді, адреси, які він назвав, справили враження на Зарудного… Він занепокоєно подивився на Василенка.

Підполковник був незворушний. Він акуратно записав у блокнот названі адреси і вів далі допит.

– Коли ви виїхали з України?

– В липні 1944 року, незадовго перед евакуацією німецької армії.

– Ви виїхали самі?

– Так, моя дружина виїхала в Сомбатель трохи раніше.

– Коли ж саме?

– Приблизно, наприкінці квітня того ж року. На той час була готова наша вілла, і вона поїхала прийняти її від фірми, що виконувала роботу.

– Давно ви були одружені з фрау Гільдою?

– З січня 1938 року. На віллі – в бюро мого кабінету – є шлюбне свідоцтво.

– Це правда, – сказав Василенко. Повернувшись до столу, він вийняв з шухляди папку, з якої взяв товстий аркуш паперу. – Дійсно, в січні 1938 року якийсь пан Шредер повінчався в місті Лейпцігу з Гільдою Рейнеке.

– Ну от бачите, пане підполковнику! Ви безумовно з кимсь мене сплутали!

– З якою метою ви вбили Гільду?

– Боже мій! – голос Шредера непідробно урвався. Він закрив очі руками. – Боже мій! Я, зовсім її не вбивав!

– Проте труп її знайшли у вітальні вілли після вашої втечі звідти.

– Пане підполковнику, я повернувся додому пізно ввечері і застав дружину вже мертвою. Від жаху я кинувся до автомобіля, щоб поїхати в поліцію, і тут мене схопили.

– Чому ви просто не подзвонили в поліцію?

– Справді, це було б зручніше. Але в моєму становищі – не бажаю вам звідати того, що я пережив, побачивши свою кохану дружину в калюжі крові, – не завжди чинять найрозумніше. Крім того, я ще мав на увазі заїхати до лікаря.

Василенко посміхнувся.

– Нічого не скажеш! Уважний чоловік. Однак, поспішаючи до лікаря, ви не забули захопити з собою все це, – він показав на стіл, де стояв чемодан Шредера.

– Гроші, пане підполковнику, гроші! В чемоданчику були гроші, які могли мені знадобитися, щоб умовити лікаря серед ночі поїхати до дружини.

– Невдале пояснення. Але облишмо це. Розкажіть, де ви були до приходу додому?

– Пробачте, – затинаючись, сказав Шредер, – але мені не зовсім зручно відповідати на це запитання. Справа в тому, що я був у однієї жінки.

– До котрої години?

– Години до одинадцятої.

– Неправда, Шредер. З сьомої години вечора за віллою був встановлений нагляд. Весь час ви нікуди не виходили.

– Ваші спостерігачі погано працюють, – недбало відповів арештований. – Якщо один із них не зумів устерегти себе від моєї машини, про що я дуже шкодую, то тим більше міг прогледіти мене.

– Отже, ви заперечуєте свою причетність до вбивства фрау Гільди?

– Звичайно.

– Хто ж, на вашу думку, міг вчинити цей злочин?

– Нікого не знаю, нічого не знаю. Гадаю, що поліція розшукає вбивцю.

– Їй не довго доведеться шукати. Ми вас передамо їй.

Вперше з арештованого на мить злетіла маска байдужості. Видно, перспектива опинитися в угорській поліції його більше влаштовувала, аніж перебування в руках радянської контррозвідки.

Василенко, який не спускав очей з арештованого, з задоволенням констатував цю зміну в його настрої.

– Що це за шифр у вашій записній книжці? – несподівано спитав Василенко.

– Не знаю, – насмішкувато кинув арештований, – я взагалі вперше бачу цю книжку!

– Але вона знайдена у вашому чемодані.

– Не знаю. Чемодан справді мій. Але про цю книжку я нічого не знаю. Може, її підкинули в чемодан! Адже я тривалий час був непритомний з ласки вашого солдата. Чи не задля цього він повівся так неделікатно?

– Ну от що, – сказав Василенко, – нахабство ваше мені набридло. Будете говорити правду?

– Я все сказав, – відповів Шредер з тією ж глумливою посмішкою.

– Я прочитаю вам показання Ванди Висоцької, з котрих видно, що її коханець оберштурмбанфюрер Отто Діль має родиму пляму на лівому плечі. – Василенко показав пальцем на плече Шредера, за яке той інстинктивно вхопився.