Опівнічні стежки

Підібравши губи, Ільза зауважила, що тепер доводиться бути обережною.

– А де працював пан Шредер? – спитала вона.

Гільда вдала, що не дочула.

Любовно погладжуючи тканину, Гільда попросила Ільзу почекати днів зо два, може, вона й добуде доларів, здається, у чоловіка щось є…

Оленка повернулася з «торгів» смерком. Василенко і Зарудний вже чекали на неї. При цьому підполковник переглядав і перечитував якісь документи. Коли увійшла Оленка, обидва підвелися.

– Ну, як справи? – спитав Василенко.

– Мені вдалося з'ясувати, що Гільда приїхала на Україну у наше місто навесні 1944 року. Жила на Кадетській вулиці, і, як вона каже, чоловік працював десь недалеко. Як відомо, німецька служба безпеки і СД знаходилися якраз на Кадетській. Фрау Гільда обережна в розмові: вона не сказала, де саме працював її чоловік, але обмовилась, що у чоловіка є долари. Мені здається, що таке свідчення наводить на думку про Діля, який вкрав перед втечею всю готівку з каси СД, де, безперечно, були й американські долари…

– Що ж, Оленко, будемо вважати, що ви справилися з завданням, – тепло сказав підполковник. – Відпочивайте, а ми будемо діяти далі. Зараз ми не можемо гаяти й хвилини. Треба поспішати, Григорію, адже ви самі турбувалися про старшину Шевченка, якого залишили коло вілли Шредера!

9

Тим часом винуватець усіх цих хвилювань пан Шредер пив каву в холі своєї вілли. Коробка добрих гаванських сигар, пляшка віскі і сифон з содовою водою робили вечірній відпочинок приємним. З приймача тихо лилася легка джазова музика. Ніщо не нагадувало про збаламучений війною світ.

Проте обличчя пана Шредера було насуплене. Ось уже другий день він відчуває невиразне занепокоєння. Невиразне, бо сам не розуміє, що його турбує. Це було вперше після його приїзду в Сомбатель.

Пан Шредер не був забобонним, але життя і професія навчили його цінувати інтуїцію і довіряти – іноді навіть сліпо – своєму передчуттю. Тому сьогодні за звичною сигарою перед сном він ще раз аналізував свої почуття.

Коли це почалося? Вчора, коли він повертався з тютюнової крамниці. Дорогою ніби не було підозрілих зустрічей. В крамниці теж. Гм, а незнайомий офіцер у формі лейтенанта Радянської Армії, якого перед цим він у місті не бачив? На мить зіткнулись їхні погляди і байдуже розійшлися. Чому ж запав у пам'ять той лейтенант?

Ах, так! Він не одразу назвав марку сигарет, коли продавець звернувся до нього, і взяв «Кемел». Узяв не так, як беруть любителі цього сорту і курці взагалі. Навіть не глянув на етикетку.

І ще запам'яталося: цей хлопець у крамниці раптом почав заводити годинник.

Виходячи з крамниці, Шредер озирнувся. Лейтенант розплачувався з продавцем і не звертав на Шредера ніякої уваги.

Господар обвів очима хол. Не хотілося б усе це залишити. Невже доведеться?

Тривожне почуття невпевненості не залишало його. Нечутно ступаючи по м'якому килиму, він підійшов до вікна і трошки відхилив штору. Перед його очима в місячному сяйві лежала вулиця – сонна і тиха. Ніде ні шереху, ні стуку. Не помітивши нічого підозрілого, Шредер повернувся до крісла і випив віскі з содовою.

Клацнув замок. Шредер засунув руку в кишеню, але зразу ж вийняв її. Знайомий дріботливий перестук каблучків – прийшла Гільда.

– Де ти була? – невдоволено спитав Шредер, не виймаючи з рота сигари.

– У Лізелотти, – защебетала Гільда, – їй принесли чудові відрізи. Це така краса!

Гільда підійшла ззаду до Шредера і поцілувала його в голову.

– Уяви собі, коханий, – казала вона, – ця дівчина хоче тільки доларів!

– Доларів?

– Так. Ти пам'ятаєш ту історію у західноукраїнському місті, коли обдурили одну спекулянтку, всунувши їй фальшиві марки, ти сам мені розповідав про це. Так от, Ільза – це та сама спекулянтка.

– Та сама спекулянтка? Ця дівчина приїхала з того міста? – Шредер поривчасто повернувся в кріслі.

– Так, вона звідти, – розгублено мовила Гільда.

– Що ти казала їй? – прошипів Шредер.

– Нічого, – Гільда відсахнулась від його потемнілого обличчя. – Вона жила у тому ж місті на Кадетській, як і ми.

– Як і ми? Ти казала їй, що ми там жили на Кадетській?

– Ні, тобто так, здається, я сказала це…

Шредер кинувся до Гільди і вхопив її за плечі.

– Підла тварюка! Що ти там ще напатякала? Може, ти казала, де я служив?

– Ні, – пробелькотіла Гільда, – я тільки обмовилася, що ти працював недалеко від нашого дому. Вона спитала, де саме, але я не сказала.

Ляпас, другий, третій! Шредер збив Гільду з ніг, жбурнув на підлогу. Стиснувши кулаки, він стояв над нею.

Так… інтуїція його не підвела. Ось звідки це почуття тривоги, цей страх, що смокче під грудьми. Вчора – підозрілий лейтенант у тютюновій крамниці. Сьогодні – дівчина з України, що цікавиться його роботою. Тут не могло бути простого збігу, його розкрили або принаймні підозрюють. Не можна гаяти й хвилини.

Що робити з Гільдою? Залишити тут – небезпечно: надто багато знає. Носовою хустиною Шредер заткнув Гільді рота і, не дивлячись у її широко розкриті від жаху очі, кілька разів підряд ударив ножем у груди. Відчув, як мертве тіло важко обвисло.

З цим закінчено. Тепер вперед! Кількома стрибками перетинає він хол, влітає до кабінету на другому поверсі і зачиняє за собою двері.

Дерев'яна різьблена панель біля письмового столу легко відсовується праворуч, відкриваючи потайне квадратне заглиблення. Шредер бере невеличкий чемодан, ставить панель на своє місце.

В чемоданчику є все, що потрібно людині, яка починає нове життя. Цілком пристойні документи, «Вальтер». з запасною обоймою, чекова книжка на базельське відділення одного з чікагських банків, кілька сотень доларів на поточні витрати і записна книжка – неоціненний скарб, запорука майбутнього відродження Шредера.

Навіть не кинувши прощального погляду на своє помешкання – Шредер не сентиментальний, – він, обережно ступаючи, спускається вниз.

В холі тихо, голубуватий морок. Шредер спокійно минає нерухому Гільду і виходить на кухню.

Там темно. Кілька секунд Шредер стоїть, прихилившись до одвірка, і уважно прислухається до тиші за вікном. Потім ховається у ванній кімнаті. У стіні за дзеркалом, скоряючись натиснутій кнопці, відкривається люк зі східцями, що спускаються вниз. Мить – і Шредер зникає в чорному отворі.

Робітники будапештської будівельної фірми Ференца Фаркаша за солідні грошенята постаралися: підземний хід з ванної виводить Шредера в гараж. Він вилазить з люка під автомобілем і обережно відчиняє дверці.

Ну от, він у машині. Руки впевнено лягають на руль. Двері гаража зроблені з фанери. Шредер вмикає швидкість, і стодвадцятисильний «Гудзон» без труднощів виштовхує легенькі дверцята, ламає дерев'яні ворота вілли і вилітає на вулицю. В ревінні мотора машини навіть не чути крику одного з автоматників Зарудного, що патрулював біля воріт.

Нахиливши голову, Шредер з вимкнутими фарами мчить по Сомбателю. Швидше б вибратись на автостраду, а там його ніхто не дожене! І тут дужі руки ззаду хапають його за горлянку…

Коли Василенко і Зарудний підійшли до вілли, вони побачили «Гудзон», що під'їздив. За рулем сидів старшина Шевченко. Загальмувавши коло воріт, Шевченко виліз із автомобіля, тягнучи за собою зв'язаного Шредера. Доручивши свій «трофей» автоматникові, що підбіг, Шевченко разом з підполковником і лейтенантом перейшли на протилежний тротуар, де нерухомо темніло тіло солдата.

– Як це трапилось, старшина? – спитав підполковник по тому, як машина з комендатури забрала тіло загиблого автоматника.

– Ми прибули до вілли ще завидна. Звичайно, одразу не пішли до воріт. Небіжчик Ніфонтов порадив посидіти в кав'ярні напроти. Крізь вікна в кав'ярні добре видно було підходи до вілли. Коли зовсім стемніло, Ніфонтов залишився стерегти вхід у віллу, а я з єфрейтором Рудіним непомітно пробрався у сад, що оточує віллу. Рудіна залишив у кущах біля чорного входу, а сам вирішив засісти в гаражі. Я гадав, що коли власник вілли надумає тікати, то відразу кинеться до автомобіля, де я його й застукаю. Я заліз у машину і сховався на задньому сидінні. Не знаю, як він з'явився у гаражі. В двері ніхто не входив, за це ручуся. Не встиг я очуматись, як машина винесла двері, ворота і вирвалася на вулицю. При цьому збила Ніфонтова, що стояв коло вілли. Коли я почув його крик, було вже пізно. Винуватий, товаришу підполковник! Треба було його, гада, в гаражі брати, то й Ніфонтов був би живий…