Опівнічні стежки

Коли ящик був зовсім порожній, Любка тричі стукнула заступом по його дну і покликала чоловіків: треба було витягти ящика з землі.

Це було не важко, і ось вже у долівці хліва зачорніла чотирикутна дірка.

Любка сплигнула у яму і через мить щезла. Сєверцев і Міщенко, що стояли над ямою, побачили, що зникла вона в отворі, який був у лівому кутку ями.

Через кілька хвилин Любка вилізла нагору і покликала Длугача.

– Сірий чекає, – коротко сказала вона. – Йдіть, я вас закрию. Прийду через годину, – з цими словами вона пішла з хліва.

Троє чоловіків стояли над ямою мовчки. Нарешті Длугач рішуче плигнув униз, а за ним – Міщенко і Сєверцев.

Ступивши під землею кілька кроків у високому – в людський зріст – проході, вони опинились у досить просторому приміщенні, обшитому дошками. Стіл, кілька стільців, рукомийник, широке ліжко, застелене ковдрою, – такою була невибаглива обстановка цього підземного житла, освітлюваного гасовим ліхтарем.

А от зброї тут було більше, ніж досить. В кутку стояв станковий кулемет з купою стрічок поруч, на спинці стільця висів автомат. На столі лежав пістолет і три-чотири обойми, під столом в'язка гранат.

У протилежній від входу стіні підземелля були ще двері, що наводило на думку про ще одну кімнату або підземний хід.

Для Длугача все побачене не було новим. Сєверцев же швидко кинув навколо уважним поглядом, зафіксував усе в пам'яті, ну, а Міщенко навряд чи розгледів щось, бо з сумом дивився на свої забруднені землею бездоганно випрасувані штани. Лише коли таємничі двері прочинилися і Сірий з'явився на порозі, Міщенко підвів очі.

Він був страшний, цей запеклий вбивця. Низький лоб, погаслі очі, заросле жорсткою щетиною обличчя; вся його дебела, кремезна постать була налита жорстокою силою. Сірий був одягнений у вишивану сорочку. Волохаті руки його були всі у крові.

Він ледь кивнув Длугачу і спідлоба подивився на незнайомих йому Сєверцева і Міщенка. Потім підійшов до рукомийника, вимив руки, витер їх розшитим рушником, що висів поруч.

Тільки тоді Сірий сів до столу і махнув рукою – запросив усіх приєднатися до нього.

– Що скажеш, Яне? – хрипко запитав він, дихнувши тому в обличчя перегаром.

– Я скажу, Сірий, – втрутився Сєверцев. – Будемо знайомі, Сєверцев. Часу в нас обмаль, і я буду говорити коротко. Ви працювали з Ділем. Тепер його немає. Він залишив вас нам у спадщину. Тобто я хочу сказати, що ви давно вже наш. Я знаю про ваші невдалі спроби встановити контакти з Мюнхеном. Я вам цей зв'язок з мюнхенським центром ОУН влаштую. Ваше безпосереднє керівництво не заперечуватиме. Ян за мене може дати гарантію. Згодні з нами працювати?

– З ким це? – спитав Сірий, примружившись. В його очах поруч із настороженістю з'явилась цікавість.

– . Яка вам різниця? – значуще посміхнувся Северцев. – Ворог у нас спільний – совєти, росіяни.

– Що ви пропонуєте?

– А що вам потрібно?

– Гроші і зброя. Зброя і гроші.

– Гарантую і те, і друге.

– Коли?

– Гроші, якщо домовимося, – хоч завтра. А зброю – тоді, холи скажете, куди і коли доставити.

– Як ми зам за оце все віддячимо?

– Робіть те, що ви робили досі, тільки у значно більшому обсязі. Терор, в першу чергу терор. Вбивати всіх – міліціонерів, працівників райкомів, уповноважених обласних і районних органів, комуністів, активістів, бригадирів, співчуваючих Радянській владі – всіх! Зривати колективізацію, палити колгоспне майно, залякувати населення. І – увага молоді. Затягайте її до себе. Пропагуйте романтику підпілля, ідею боротьби за звільнення України від росіян. Молодь повинна бути нашою, – очі Сєверцева палали, він зовсім не був схожий на ту спокійну, діловиту людину, якою був кілька хвилин тому.

Міщенко з прихованим подивом дивився на нього.

Сірий слухав запальні слова незнайомого і думав: нічого нового робити йому не доведеться. Такі ж завдання ставило перед ним і керівництво націоналістичного підпілля. Чого ж, можна згодитись на співробітництво. До того ж незнайомий з'явився вчасно. Часи важкі, доводиться самостійно шукати підтримки і отримувати її від кожного, хто запропонує. Ну, а віддячити «роботою» його хлопці уміють!

Сірому згадався останній наліт на нещодавно створений колгосп у селі, неподалік від хутора Вишні. В пам'яті випливали одна за одною картини. Ось яскраво запалала хата, і на тлі заграви грають, мов чорти, його хлопці – хто з автоматом, хто з рушницею – стріляють у людей, що намагаються втекти. Люди падають як снопи. А ось і він сам підходить до старого, і той на колінах відповзає від спрямованого на нього ножа…

Еге-ге, здорово тоді почалося. Та тільки-но розгорілася справжня «робота», як звідкись з'явились озброєні люди і почали стріляти в нього і в його людей. Знову зрада?

Сірий кинув спідлоба швидкий погляд на Сєверцева і діловито захрипів:

– Ваша програма мені підходить. Це все?

– Ні, – в тон Сірому відрубав Сєверцев, – не все.

– Що ж ще?

– Нам потрібна агентура Діля, залишена ним після того, як пішли німці.

– Багато вам потрібно!

– Ми і платимо чимало.

– Добре, – сказав Сірий, – домовимося потім.

Він на хвилину завагався – чи варто так далеко заходити в стосунках з цим Сєверцевим, – адже він зовсім не знає цього чоловіка. Та його ж привів Длугач, а він чоловік надійний і перевірений. Крім того, є ж ще один випробуваний засіб перевірки…

– В мене завівся стукач, – сказав Сірий без всякого переходу, – я взяв зв'язкового, що йшов до нього. Промучився з ним весь день, але він нічого не сказав. І, – мабуть, не скаже, я цю породу знаю. Так от, Сєверцев, я хочу, щоб ти його кокнув…

З цими словами Сірий зник за дверима і за хвилину притяг до кімнати замордованого юнака років двадцяти.

Міщенко жахнувся. На тілі зв'язкового не було живого місця. Але це закривавлене тіло ще зберігало життя.

Сірий взяв зі стола пістолет і простягнув його Сєверцеву.

– Упокой гада.

Сєверцев заперечливо хитнув головою. Очі в Сірого недобре звузились. Він знав, що радянський розвідник ніколи не вб'є товариша.

Всі затамували подих, і перш за все – Ян Казимирович. Він знав, – якщо Сєверцев відмовиться – його теж не помилують. Привести емгебістів до Любки…

Сірий все ще тримав у простягненій руці пістолет, але його дуло вже було спрямоване на Миколу Івановича.

Нарешті Сєверцев стиха промовив:

– Не треба, – одвів руку бандита і провів язиком по пересохлих губах, – не треба, в мене є свій.

Витягши з кишені пістолет, Сєверцев тричі розрядив обойму в юнака. Той здригнувся і затих.

Сірий задоволено посміхнувся. Длугач перевів подих.

Попихкуючи сигаретою, ніби нічого не сталося, Сєверцев поклав пістолет до кишені і кинув погляд на Міщенка. Сірі очі інженера палали такою ненавистю, що Миколі Івановичу стало моторошно. Інстинктивно він обернувся – нерухомий груп лежав позаду нього, і Сєверцев непевно подумав, ще саме до цього трупа був звернений погляд Міщенка. Коли він знову подивився на інженера, обличчя того виказувало тільки огиду. Згодом і вона зникла, поступившись місцем звичній скептичній міні.

– Добре, Сєверцев, – перервав мовчанку Сірий, – ви – наша людина. Ну, а цей громадянин? – запитав він у Длугача, тицяючи пальцем у Міщенка.

– Теж наш, – впевнено відповів той.

– І цього перевіримо! – посміхнувся Сірий, але Міщенко тільки з презирством скривив губи.

І знову Сєверцеву, який вже не спускав очей з інженера, здалося щось неприродне у цій гримасі. Втім, це могло бути і грою уяви – нерви у нього останнім часом були сильно напружені.

– Піднімемося до хати, – сказав Сірий, – замочимо зустріч, та й Чекан повинен підійти.

Коли вони вилізли з схрону, Любка вже була іу хліві. Обличчя її було вкрай схвильоване, мабуть, вона чула постріли у підземеллі. Заспокійливо обійнявши коханку за плечі, Сірий вийшов з хліва. Невдовзі всі вже сиділи за столом, на якому було багато всяких страв, а посередині височіла сулія із спиртом.