Опівнічні стежки

Ще й через три роки ці думки мало не зводили з розуму полковника Василенка. Він застогнав, немов від страшного болю. «Спокійно! Не можна так розпускатись… Треба працювати», – і, міцно зціпивши зуби, Василенко щэ раз уважно перечитав повідомлення Управління держбезпеки про Міщенка.

6

Наступного ранку всі троє снідали в кафетерії. Там, за словами Длугача, міг з'явитися кур'єр від Чекана. Хоча бандит і попередив, що це буде не так уже й скоро, але Сєверцев нервував, не маючи змоги приступити до виконання свого завдання, отже і потяг всіх туди. На всяк випадок…

– Ф'ю! – присвиснув Длугач, ступивши на поріг. – Яка мадонна з'явилася біля самовара!

За прилавком дійсно сиділа вродлива дівчина з пишною копичкою білявого волосся і напрочуд свіжим рум'янцем на щоках.

Міщенко кинув на неї оком і скривився:

– Кирпата… – А в самого аж серце закалатало: «Оленка прийшла мені на допомогу! Тепер вже буде трохи легше, не так самотньо… Коли ж вона встигла прилетіти з столиці, адже я тільки вчора ввечері зміг повідомити про себе?»

Він підійшов до столика і сів спиною до прилавка. А Сєверцев говорив Длугачу:

– Яне Казимировичу, будь ласка, замовте для нас по склянці кави і щось легке на сніданок.

– Із задоволенням! – відгукнувся Длугач. – До того ж матиму підставу заговорити з цією красунею, може, і познайомитись поближче…

Міщенко насмішкувато подивився на Длугача:

– І охота вам, Яне Казимировичу, загравати з буфетницями.

Сєверцев мимоволі відзначив слова Василя Сергійовича. «Хлопчик грає трохи роль сноба, але це навіть добре». Міщенко все більше і більше подобався йому.

– Ну, от і все, – вернувся, потираючи руки, Длугач, – сніданок на «трьох королів» зараз подадуть.

Микола Іванович кивнув і підсів ближче до Длугача.

– Я прошу вас розповісти мені трохи детальніше про розмову з Чеканом, – почав він, сторожко озираючи невеличкий зал кафетерію, в якому в цей ранковий час майже не було відвідувачів. – Особливо про умови, за яких я зможу нарешті побачитися з Сірим.

Длугач обмацав своє обличчя, немов перевіряючи, чи добре поголився, потім склав руки на столі і теж тихо мовив:

– Я розумію вас, Миколо Івановичу, – ви не можете, не маєте права так довго чекати. Але судіть самі: Сірий – помітна фігура у націоналістичному підпіллі – без ретельної перевірки не підпустить до себе навіть мене, людину, що майже всю війну пройшла поруч з ним. І ви, мабуть, чули, що таке СБ? Навіть якби Сірий і дав згоду на зустріч без попередньої перевірки, то цьому завадили б оті молодчики із підпільної оунівської служби безпеки. Так що доведеться чекати стільки, скільки необхідно буде для нашої перевірки. А домовилися ми з Чеканом так: я жду на нього два дні і одразу ж іду з ним, якщо буде дозвіл, до Сірого. Ви мене, в свою чергу, чекаєте дві доби з початку моєї «подорожі». Коли я у призначений час не повернусь, вважайте, що мене або «кокнули» есбісти, або я потрапив до органів безпеки. Все може трапитись! Так, так, все. Тому, якщо я не повернусь, зникайте одразу ж – і якомога далі…

Ждати посланця від Чекана довго не довелось. Уже ввечері наступного дня Длугач примітив у кутку зали кафетерію чоловіка, на безіменному пальці лівої руки якого виднілась старовинна печатка-перстень. Умовний знак! Чоловік зустрівся очима з Длугачем, неквапно допив свій коньяк і рушив до виходу. Через кілька хвилин за ним пішов і Длугач.

– Отже, справу почато… – схвильовано сказав Сєверцев. – Дай боже, щоб вона успішно закінчилась! Тьху, тьху!

Міщенко ледь всміхнувся – бач, і цей досвідчений вовк розвідки забобонний, – і підійшов до симпатичної буфетниці.

– Дайте мені, будь ласка, «Казбек», дівчино, – сказав він голосно і, відвернувши голову так, щоб Сєверцев не бачив його губ, стиха додав: – Длугач пішов на зв'язок з окружним провідником Сірим. Через деякий час він повернеться, і тоді ми підемо всі до нього. Коли це буде, я попереджу, – підійду до тебе і попрошу знову пачку «Казбеку». – І, взявши від буфетниці цигарки та здачу, він спокійною ходою попрямував до виходу.

Встав і Сєверцев, пішов за ним. Два дні в очікуванні Длугача минули без будь-яких пригод. Під кінець другої доби Сєверцев, зовсім втративши спокій, все частіше зиркав на годинник.

А Міщенко тим часом почував себе чудово і навіть підсміювався над Миколою Івановичем.

– Дорогий мій колего, раджу зняти годинник з руки, бо він вам дуже вже діє на нерви. Бути рабом часу при будь-яких обставинах не варто, повірте мені.

На це Сєверцев роздратовано відповів.

– Якщо вже що і діє мені на нерви, то ваша філософія. Піду вниз, візьму щось випити.

Міщенко розсміявся:

– Так недовго і п'яничкою стати! Але ця ідея і мені до душі, тільки я вип'ю не для заспокоєння нервової системи, як ви, а для того, щоб більш змістовно витратити час до появи Яна Казимировича.

Сєверцев у відповідь пробурмотів щось і попрямував до виходу з номера.

Але щойно він підійшов до дверей, як вони самі розчинилися і на порозі з'явився Длугач.

– Нарешті! – видихнув Микола Іванович.

– І дійсно вчасно, – додав Міщенко, – а то Микола Іванович вже пішов було за пляшкою, щоб випити за упокій вашої душі…

– Годі, – тоном наказу обірвав його Сєверцев і, звертаючись вже до Длугача, сказав: – Ну, як справи?

– Все гаразд, – стомлено опускаючись на стілець, мовив Ян Казимирович. – Завтра о чотирнадцятій нуль-нуль нас чекають на станції Н., що у сорока кілометрах від міста, а звідти, якщо все буде гаразд, привезуть до резервного схрону Сірого… Дійсно, Миколо Івановичу, принесіть щось випити, бо я ледве тримаюсь на ногах…

Наступного ранку, поснідавши, як завжди, у кафетерії (Міщенко знову купив у «буфетниці» Оленки пачку «Казбеку», чим і повідомив про свій від'їзд до лігва Сірого), вони вирушили на вокзал до приміського поїзда.

7

Давно вже затишна хата лісника не бачила такого вишуканого товариства.

Елегантний Міщенко прикипів поглядом до господині – чорнобрової гарної молодиці з соковитими очима-вишнями. Длугач по дорозі від станції до хати лісника вже встиг повідомити йому, що Любка – коханка Сірого.

Обличчя Сєверцева було діловито-урочисте, мовби в очікуванні якоїсь важливої події.

Длугач же, мов давній знайомий, поводився як вдома і відверто милувався Любкою.

– А хазяїн де? – запитав він після того, як представив Любці гостей.

– У схроні… Він зайнятий, – з недоброю посмішкою сказала господиня.

– Що там таке? – стривожився Длугач.

– Привезли вчора з Вороном хлопчика – йшов з міста, до своєї людини у проводі. Ось він його і катує…

– А хлопець?

– Мовчить, сволота. Але в Сірого заговорить!

І Длугач здригнувся – не стільки від змісту слів, скільки від тону, яким вони були вимовлені.

Скривився і Міщенко.

Один лише Сєверцев не звернув уваги на Любчині слова. Він змінився невпізнанно. Очі його примружились і засвітилися холодним металевим блиском, щелепи затверділи.

– Веди нас до Сірого, – різко сказав він Любці, і вона, відчувши, що цей чоловік має право наказувати, мовчки повела їх з хати.

Вони вийшли у порожній двір, огороджений похиленим парканом. Ліс підступав до хати з усіх боків, гілки дерев перегинались через паркан і майже зовсім закривали невеличкий хлів у кутку «двору.

Любка відімкнула важкий замок, першою ступила в темряву, Сєверцев і Длугач рушили за нею. Посвітивши електричним ліхтариком, вона вправно, як людина, що неодноразово це робила, розібрала звалище із старого дрантя біля лівої стіни. Під звалищем нічого істотного не було – така ж втоптана земляна долівка, як і в усьому хліві.

Любка взяла заступ, стала швидко копати. Невдовзі визирнув краєчок великого дерев'яного ящика, вщерть наповненого землею.

І Сєверцев, і Міщенко з цікавістю стежили за роботою господині. Вона продовжувала копати і, не дивлячись на чималу місткість ящика, хутко викидала з нього всю землю, склала її акуратною купкою.