Лялька

Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах.

— Що сталося? — запитав він кволим голосом.

— От так Стась!.. — казав Шуман. — Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?..

— Відкіля ж я можу знати?.. — запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах.

— Уявіть собі, — аж пінився Шуман, — що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!..

— Та-а… — промимрив Жецький.

— Не «та-а», а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!..

Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми.

Але доля вирішила інакше.

Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському.

Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: «Невже від Венгелека?» — подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.

«Вельможний пане! — писав Венгелек. — Насамперед дякуємо вельможному панові за пам’ять про нас і за ті п’ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно — як жінка.

Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: «Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди». Ну, я зараз і побіг.

Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив.

Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі — чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста — дерев’яного, немальованого, щоб була пам’ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові…

Наш шановний ксьондз порадив мені вирізьбити на хресті такий напис: «Non omnis moriar…»[140] Щоб люди знали, що хоч старовинний замок, пам’ятка минулих часів, перетворився в руїну, але пропав не весь, і чимало залишилося від нього такого, на що варто подивитися ще й онукам нашим…»

— Значить, Вокульський був у цих краях недавно! — зрадів Жецький і одразу послав слугу просити доктора, аби він негайно прийшов до нього.

Менш як за чверть години Шуман з’явився. Він двічі перечитав листа і здивовано поглядав на веселого Жецького.

— Що ви, пане докторе, на це скажете?.. — радісно запитав пан Ігнац.

Шуман здивувався ще більше.

— Що я скажу? — повторив він. — Скажу, що з Вокульським сталося те, що я пророкував йому ще перед його від’їздом у Болгарію… Адже зрозуміло, що Стах загинув у Заславі.

Жецький усміхнувся.

— Та ви ж подумайте добре, пане Ігнаце, — казав далі доктор, насилу тамуючи хвилювання. — Подумайте тільки: його бачили в Домброві, як він купував динаміт, цотім бачили в околицях Заслава і, нарешті, в самому Заславі. Я гадаю, що в замку між ним і тією… тією вбивцею колись щось сталося. Бо він навіть мені одного разу сказав, що хотів би провалитися в землю так глибоко, як заславський колодязь.

— Якби він хотів сам себе вбити, то міг би це зробити раніше, — заперечив Жецький. — Нарешті, для цього вистачило б і пістолета, нащо йому був динаміт?..

— Він уже раз хотів покінчити з собою… Але через те, що це був незвичайний гевал, то йому якраз пістолета й було замало… Йому потрібний був паровоз! Самогубці бувають вередливі, я це знаю!..

Жецький хитав головою і усміхався.

— То що ж ви в чорта думаєте?.. — розсердився доктор. — У вас є інша гіпотеза?

— Є. Стаха просто мучили спогади про той замок, і він хотів його знищити, як Охоцький знищив грецьку граматику, коли перевтомився на ній. Це також і відповідь тій пані, що, кажуть, їздила щодня журитись у ті руїни…

— Але ж це іграшки!.. Не можё сорокалітній мужчина діяти, як школяр…

— Це залежить від темпераменту, — спокійно відказав Жецький. — Одні відсилають пам’ятки коханим назад, а він свою висадив у повітря. Шкода тільки, що там не було тієї Дульцінеї.

Доктор задумався.

— Затятий чортяка!.. Але куди ж би він подівся, якби був живий?

— Саме тепер він з легким серцем і подорожує. А не пише через те, що ми йому всі обридли, — тихіше докінчив пан Ігнац. — Нарешті, якби він там загинув, то все-таки залишився б якийсь слід…

— Що ж, я не сказав би, що ви не маєте рації, а проте, щось не віриться, — пробурмотів Шуман.

Він сумно похитав головою і говорив далі:

— Романтики повинні вимерти, нічого не вдієш. Теперішній світ не для них. У ньому вже немає таємниць, і ми вже не віримо ні в ангельську чистоту жінок, ні в можливість ідеалів. Той, хто цього не розуміє, мусить або загинути, або добровільно зійти з шляху… Але який це сильний був чоловік! Загинув під уламками феодалізму… Загинув так, що аж земля задвигтіла… Цікавий тип, цікавий!..

Він раптом схопив свого капелюха й вибіг з кімнати, бурмочучи:

— Божевільні!.. Божевільні!.. Вони могли б заразити весь світ своїм божевіллям.

А Жецький все усміхався.

— Хай мене чорти візьмуть, коли я помиляюсь щодо Стах. а! — казав він сам собі. — Сказав панні «Adieu» і поїхав. От і весь секрет. Як повернеться Охоцький, від нього ми й узнаємо правду.

У нього так поліпшився настрій, що він дістав з-під ліжка гітару, натягнув струни й під її акомпанемент почав мугикати:

Гострий біль в грудях нагадав йому, що він не повинен стомлюватись.

Проте він відчував величезне піднесення.

«Стах, — думав старий, — узявся за якусь величезну роботу. Охоцький їде до нього, отже, й я повинен показати, на що здатний… Геть химери! Наполеонів рід уже не виправить світу, і ніхто його не виправить, якщо ми й далі будемо діяти, як сновиди… Пристану в спілку до Мрачевських, викличу Лісецького, знайду Клейна, і тоді побачимо, пане Шлангбауме, чи тільки ти такий розумний…

Що може бути легше, як розбагатіти, коли тільки цього захочеш? Та ще з таким капіталом і такими людьми!»

В суботу, коли розійшлися продавці, Жецький узяв у Шлангбаума ключа від задніх дверей магазину., щоб оздобити вітрину на наступний тиждень.

140

«Весь я не умру…» — рядок з оди Горація «Пам’ятник» (лат.).