Лялька

Болеслав Прус

ЛЯЛЬКА

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з польської Степан Ковганюк

Передмова Валерія Шевчука

БОЛЕСЛАВ ПРУС ТА ЙОГО «ЛЯЛЬКА»

Болеслав Прус належить до великих обсерваторів свого часу. Його вибагливе і пильне око (недаремно він умів поєднувати, і то дуже вдало, журналістику з художньою творчістю) могло прозирати свою епоху дивовижно проникливо, добачаючи з разючою точністю її болячки, добро і зло, смішне, й поважне. Журналістика була для нього джерелом таких спостережень, першою драбиною у переплавці їх на художній образ, проза — ріками, які витікали з того джерела і широко розливалися навкруги.

Цей чоловік з таким небуденним зором жив звичайним, хоч і поквапним, життям трудівника, бо праця його була навсправжки велетенська. Він не був салонним літературним левом, який понад усе прагне справити на навколишній світ якнайгостріше враження перш за все своєю особою. Про Пруса не складали анекдотів і не вели пересудів. Більше того, Прус не любив афішувати своєї особи, ба навіть розкривати секрети своєї письменницької лабораторії. Він, як стверджують сучасники, ніколи не ділився ні своїми творчими планами, ні подробицями свого життя. Це не важко зрозуміти, коли проглянути те, що він устиг зробити. Його твори складають 28 чималих томів. Крім того, лише тижневі хроніки Пруса налічують понад 20 томів (їх упорядкував і зредагував Зигмунт Швейковський), не рахуючи численних статей, розвідок і рецензій. Це цілий світ, який розкриває перед сучасним читачем величезні скарби психологічних, розумових, емоційних спостережень з епохи другої половини XIX ст. у Польщі, — Прус досягнув основного: він зумів розкрити дух свого часу, його найголовніший настрій — те, що може зробити лише великий митець.

Болеслав Прус (справжнє його ім’я Олександр Гловацький) народився за метричними даними 20 серпня 1847, а за родинними на два роки раніше — 20 серпня 1845 року. Дослідники другу дату вважають за ймовірнішу.

Народився письменник на околиці м. Грубешова в родині управителя маєтку Антонія Гловацького — типового представника занепалого шляхетства. Прус — то гербова назва зубожілої родини Гловацьких, останнє свідчення її минулої значимості. Батьки письменника померли рано, він виховувався в бабусі в Дулавах, а згодом у тітки в Любліні. Тут, у Любліні, навчався в реальнім училищі і звідси, як свідчать дослідники, виніс особливу любов до математичних і природничих наук (цю пристрасть ми бачимо і в головного героя «Ляльки» Вокульського). Неабиякий вплив на молодого Пруса мав брат Леон Гловацький — один із найактивніших організаторів і учасників польського січневого повстання 1863 року. Під братовим впливом до партизанського загону під час повстання вступив і вісімнадцятирічний Олександр. Був поранений, ув’язнений, але з огляду на молодість випущений на волю. Леон же (до речі, був вихованцем Київського університету) не витримав муравйовських переслідувань і збожеволів. Олександр піклувався про брата аж до його смерті (1904). Ці деталі нам теж важливі — головний герой роману «Лялька» також перейшов через повстання 1863 року; письменників брат за свідченням дослідників, виведений у романі в образі «натхненного повстанця» Леона. Нагадує Леона й молодий ентузіаст Владек із новели «Помилка».

Люблінське реальне училище Прус закінчив в 1866 році і тоді ж був зарахований на математично-фізичний факультет Варшавської головної школи (згодом — Варшавський університет). Провчився він тут недовго, моральна й наукова атмосфера закладу були невиносні для майбутнього письменника, допікали його й матеріальні нестатки. Через два роки Прус кидає навчання і поринає з головою у варшавське життя того часу, вперто намагаючись віднайти своє місце. Він був гувернером, канцеляристом, слюсарем і народним лектором. Це дало йому змогу побачити життя найрізноманітніших прошарків населення, а небуденний талант обсерватора — закріпити ці перші враження для своїх майбутніх творів, хоч тоді Прусові і в думці не було стати письменником.

Прус багато читає. Наполегливі студії природничих наук, книги Бокля, Спенсера — його лектура. В 1872 році з’являються в журналах «Mucha» й «Opiekun Domowy» його гумористичні зарисовки й статті. Кажуть, що, залюблений у точні науки, Прус соромився спершу цих «принагідних» занять, але це вже був початок тої великої пристрасті, яка незабаром мала його запалити. Перо попало не до випадкових рук. За кілька років Прус — популярний варшавський журналіст, а з кіпця 1874 року починає друкувати в тодішній найпопулярнішій польській газеті «Kurier Warszawski» свої оповідання й фейлетони, які назвав тижневими хроніками. Прус не шукає вражень та емоцій в мандрівках. Їздить замало — найулюбленіше його місто Варшава, де почувається найкраще і де знаходить повний харч для своїх спостережень. Бачити життя не ззовні, а зсередини, давати мікроаналіз, помічати безліч деталей свого будня і оживляти їх — ось його пристрасть. Тут, де живуть його герої (Лазенки, Єрусалимські Алеї, Краківське Передмістя), живе і він сам, тут він знаходить свій світ, красу й потворне — ті тисячі щоденних дрібниць, які потім складуть мережу його високоталановитих творів. Можна полічити на пальцях його мандрівки — поїздки на відпочинок або лікування до Налепчова, у Краків, на Татри, у Відень, у Париж. Був навіть хворий на агорафобію (боязнь простору), губився-бо в світі, і той ошелешував його. Для внутрішнього спокою, який давав йому снагу до праці, йому потрібен світ знайомих вулиць, вивірених речей, серед яких можна почувати себе, як вдома, і які створюють для людини етап її, що дозволяє якнайдетальніші заглиблення в людську душу. Оце и були найсерйозніші і найдальші мандрівки для Пруса — мандрівки в світ своїх героїв, обличчя яких привиджувалися йому в тих же Лазенках чи на улюбленому Краківському Передмісті. Лише в таких умовах міг віддатися праці уповні, відчуття рідних місць — це не принагідне почуття, а передумова найтіснішого співжиття з людьми, яких витворила уява. «Ні, я ніколи не буду мандрівником, — пише Прус, — бо маю надміру прив’язаності до рідних куточків». Він знає лише привабу тих місць, які обігріті роками власного прожитого тут життя.

На схилі років прийшли до нього тяжкі настрої, думки про фатальність, болісні почуття. Він тяжко переживав плин часу і те, що, попри велику свою працю, попри з’їдену роками енергію, висловився не до кінця. Не завжди уже добачає у навколишньому житті перспективу, не завжди майбутнє для нього осяяне сонячним промінням, проте роботи не припиняє. Не працювати для нього було не жити, праця-бо єдиний для нього сенс існування. Останній Прусів роман («Переміни») так і не був закінчений. Смерть спинила його невгамовне перо 19 травня 1912 року.

Рання Прусова творчість була неначе містком, що єднав Пруса-журналіста з Прусом-письменником. Перехід цей не завжди буває легкий. Добрий журналіст здебільша — поганий письменник і навпаки. Це, правда, не є правилом і це доказав перш за все сам Прус. Але закони журналістики і мистецтва прози різко відмітні. Закони-бо журналістики майже завжди дидактичні, художня проза не терпить дидактики; закони журналістики — це закони сьогодення, художня проза має завжди приціл на майбутнє.