Лялька

Журналістика — це світ обов’язкових дрібниць, якими живе людина і які завжди її оточують, художня проза бореться з такими дрібницями і прагне переплавити їх у єдину картину. Чи не тому Прусові ранні новели більше нагадують нариси з потенцією їхнього переростання в повість, а гумористичні його речі — це боротьба з фейлетоном, аж доки не зазвучав знаменитий прусівський гумор, який дорешти заперечує гумор журналіста.

Врешті, перші писання писалися, як зазначає сам Прус, більше з примусу, як від душі. «Не знаю, — визнавав письменник, — чи є в нашій літературі людина, яка почувала б таку відразу до «дотепного» писання, як я, і яка б стільки вистраждала від веселого настрою читачів…»

Про сюжети Прусових новел говорити не випадає, спробу творити новельний сюжет можна добачити хіба в «Свят-вечорі» (1875); врешті, класичного зразка повели Прус так і не дав. Його кращі дрібні речі «Палац і халупа» (1874), «Прокляте щастя» (1876), «Сирітська доля» — це Вже повісті, які постали з реального факту і переборювали в собі нарис. Важила ще й творча несамостійність автора («Сирітська доля» — «Олівер Твіст» Діккенса, «Анелька» — «Давід Копперфілд» того ж Діккенса).

Прус в оповіданні наближається до реальної школи, яка тяжить до розповідної манери. Десь таку манеру віднайшов був у пас Іван Франко: тематично знаходимо між Прусом і Франком чимало спорідненого. Це, правда, був результат однакових суспільних умов, а не взаємовпливів, але відзначити це цікаво. Новизна тут була по в стильових пошуках, а у виборі героя. До Пруса польська література шукала своїх сюжетів і героїв у дворянських маєтках, часом у сільських хатах. Прус же описував, як відзначив Г. Сенкевич, «ремісників, візників, кустарів, мулярів, мостильників, млинарів, ковалів тощо». Тобто брався зобразити той світ, який щохвилі був у полі зору городянина і який він добре міг пізнати. Але цей світ не вміщувався в невеликих розмірно творах, він роздимав їх, а відтак псував. Чи не тому Прус з його дивовижною здатністю добачати деталь тягнеться до великого жанру, тобто робиться романістом.

На порозі такого зламу в Прусовій творчості стає його повість «Зворотна хвиля» (1880). Прус працює над твором наполегливо й старанно. Перед нами історія німецького колоніста з його тяжкою особистою драмою, історія безсердечного, жорстокого хижака, якого розбиває життя. Ще не зовсім визрів талант митця, ще є певна сентиментальність і надуманість у фіналі, але перед нами уже викінчений людський характер, який можна чітко побачити.

Щось подібне до цієї повісті зустрічаємо у Франковому «Boa constrictor». «Зворотна хвиля» — твір уже серйозний. Це вирішальна проба сили Болеслава Пруса, його генеральна репетиція перед подальшими творами: «Форпост», «Лялька», «Емансипатки», «Фараон».

Над «Форпостом» (1885–1886) Прус працює ще ретельніше. Це результат тривалих і серйозних письменникових студій над життям польського селянина. Ми бачимо тут цю ж сімейну драму, що й у «Зворотній хвилі», лише перенесену на родину селянина-середняка. Але не в самій сімейній драмі тут суть. Прус бачить проблему значно глибше. Суть у історичній перспективі Польщі; це історія, за висловом Франка, «благенького, відлюдного форпоста, який із останніх сил витримує атаки переважаючих сил і елементів, наступ чужеплемінної колонізації, озброєної всіма новітніми завойовницькими засобами: капіталом, організованістю, особистою ініціативою, проворністю та спекуляцією, що поширює навкруги себе деморалізуючий маразм». Йде, отже, боротьба не за жінку, як у переважній більшості польських романів, а за землю, за змогу існувати. У центрі — родина Слимаків з її відчайдушною боротьбою за землю-годівницю. Прус не бачить виходу у «добродійстві» поміщика — поміщицтво здеморалізоване й розбещене, порятунок може прийти лише звідсіля — з оцієї Слимакової садиби, від сили й упертості тисяч, мільйонів Слимаків — польських селян.

В «Ляльці» ми вже переносимося в інші сфери — сфери міста, аристократії і новітнього класу — буржуа. Врешті, «Лялька» охоплює майже всі прошарки життя тогочасної Польщі — це був чи не найвищий зліт художницького обдарування Пруса. Здавалося б, після такого твору вже ні про що писати. Потужна хвиля найточніших і найразючіших спостережень своєї епохи густо залила сторінки цього велетенського роману. Такі твори пишуться лише тоді, коли назріває доконечна потреба повного викладу себе і свого бачення світу.

Наступний, не менший за обсягом, роман «Емансипантки» (1891–1893) вже носить сліди кризи письменника. Занадто невелика була перерва між «Лялькою» та «Емансипантками», занадто сильною була «Лялька», — треба було вже шукати нової сфери бачення і нової теми. Автор мусив рішуче відштовхнутися від самого себе, а відтак від «Ляльки» і «Форпоста», й дати якісно новий матеріал, якісно новий художній сплав.

Обрав нову тему Прус трохи невдало. Йому забракло єдиного стрижня, який так вдало був віднайдений у «Ляльці», аби зліпити в моноліт цей чотиритомовий твір. Відтак сильно порушилася чіткість прусівського стилю. Цілі сторінки сухої публіцистики чи надмірна шаржованість не могли врятувати цей твір і псували його.

Ще перший том «Емансипанток» тримається рівня «Ляльки», історія пані Латтер може схвилювати, але далі автора чекають невдачі.

Ідея емансипації, яка вкладена в роман, була чужа й незрозуміла Прусові, вона не змогла заграти живим, багатобарвним життям, не змогла стати пульсом, що прокотив би по артеріях твору кров.

Прус навіть не намагався зрозуміти ідей емансипації. Ставився-бо до них іронічно — жінка, на його погляд, анітрохи не спроможна жити високим духовним життям, їй відведено небагато — народжувати й ростити дітей. Для чотиритомної епопеї такої «з’єднувальної ідеї», звісно, замало.

Проте сила прусівського пера ще не спала. В нього вистачило таланту на новий потужний здобуток, але цього письменник досягає, осягнувши трохи несподівані для варшавського побутописця сфери — звалкується на так звану «абстрактпу тему» і, покинувши знайомі береги Вісли, опиняється на загадкових берегах Нілу.

2 травня 1895 року Болеслав Прус допасує останню сторінку «Фараона». «Фараон» написаний тоді, коли відживав своє так званий археологічний роман, що був своєрідною реакцією на романтичний вальтерскоттівський роман і пов’язаний передусім з розвитком археології як науки. Дослідники Прусової творчості не одну сторінку списали, здогадуючись, чому це Прус перейшов на історичну тематику. Вишуковувалися можливості алегоричного пояснення роману.

Рамзеса XIII порівнювали з Миколою II і Вільгельмом II, а Гергора з Побсдопосцевим і Бісмарком. Були вимічені всі історичні помилки Пруса, а потрапило таких до твору немало, бо письменник вивчав історичні джерела принагідно, — все це можна приймати більшою чи меншою мірою. Сам-бо Прус не полишив ані словечка для витлумачення свого роману, — ми можемо здобуватися лишень на здогадки. Можливо, «Фараон» Б. Пруса цікавив не як екскурс в історію і не як спроба археологічного відтворення минулого — це був засіб утілити свої думки про державу, її суть, болячки та силу, засіб утілити відтак абстрактну тему. А оскільки польська держава, як така, не існувала, Прус не міг бачити цю тему в польському матеріалі. Він змушений шукати лаштунків деінде. Чи не тому обирає Єгипет, а головним героєм — Рамзеса XIII, фараона, якого не зафіксувала історична н аука. Експеримент удався чудово — ми одержали один із найблискучіших творів, які дала світові польська література. Свідчення тому — висока популярність роману і в наші часи. Твір навіть екранізовано, і фільм, як і книжка, збирає численних шанувальників.

Роман «Фараон» був останнім потужним словом Болеслава Пруса як письменника. Він написав ще повість «Діти» та почав був роман, який ми уже згадували, «Переміни», але сягнути тих вершин, які вже був осяг, не зміг. Бракувало і сили, — крім того тяжкі настрої, які зчаста охоплювали письменника, також гасили його велетенську енергію. Але те, що написано Б. Прусом, і зараз чарує густотою своїх високохудожніх сторінок і не одній людині дарувало й дарує багато світлих часин.