Лялька

Графиня кілька разів поцілувала її.

— Дорога, кохана дитино;— говорила вона, схлипуючи, — і це мені доводиться ранити твоє серце!.. Слухай же…

У батька є ще борги по векселях на кілька тисяч карбованців, і от ті векселі… розумієш… ті векселі хтось поскуповував… кілька днів тому, в кінці березня. Я гадаю, що це зробила Кшешовська…

— Яка гидота! — прошепотіла панна Ізабелла. — Але бог з нею… На сплату кількох тисяч карбованців вистачить мого сервізу та срібла.

— Безперечно, вони коштують більше, але хто тепер купить такі дорогі речі?

— В усякому разі, спробую, — схвильовано сказала панна Ізабелла. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це влаштує…

— Але подумай, чи не шкода таких пракрасних фамільних речей?

Панна Ізабелла розсміялась.

— Ах, тьотю… виходить, я повинна вагатись, що продавати — себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не погоджусь… Ах, ота Кшешовська! Скуповувати векселі… яка гидота!

— Ну, може, то й не вона.

— Значить, знайшовся якийсь новий ворог, ще гірший за неї.

— Може, це зробила тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — відкіля я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, а разом з тим дати йому відчути небезпеку. Ну, бувай здорова, кохана дитино, adieu[21].

На цьому закінчилась розмова польською мовою, так густо пересипана французькими фразами, що була схожа на подзьобане віспою обличчя.

Розділ шостий

ЯКИМ ЧИНОМ НА СТАРОМУ ОБРІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ЛЮДИ

Початок квітня — перехідна пора між зимою і весною. Снігу вже нема, але зелень іще не з’явилась; дерева чорні, газони сірі, і небо сіре: воно схоже на мармур, помережаний срібними та золотавими прожилками.

Близько п’яти годин вечора. Панна Ізабелла сидить у своєму будуарі й, читає останній роман Золя «Une page d’amour»[22]. Читає неуважно, щохвилини підводить очі, поглядає в вікно й несвідомо відзначає, що гілля дерев чорне, а небо сіре. Знов читає, роздивляється по кабінету й напівсвідомо думає, що її оббиті голубою матерією меблі та голубий халатик немов посіріли, а фестони білої фіранки схожі на крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но думала, й питає сама себе: «Про що я думала?.. Ага, про великоднє збирання пожертв…» І раптом у неї виникає бажання проїхатись в кареті й одночасно обурення проти неба — за те, що воно таке сіре і що золотаві прожилки на ньому такі вузькі… Знемагає її якийсь невиразний неспокій, якесь дожидання, але вона непевна, чого жде: чи того, щоб розійшлись хмари, чи щоб увійшов лакей і вручив їй запрошення на великодні пожертви? Вже так мало залишилось часу, а її не запрошують.

Вона знову починає читати роман — той розділ, де пан Рамбо одної зоряної ночі лагодить маленькій Жанні поламану ляльку, де Елен плаче від незбагненного жалю, а абат Жув радить їй вийти заміж. Панна Ізабелла відчула цей жаль, і хто його знає, якби в цю хвилину на небі замість хмар з’явились зорі, чи не розплакалась би вона так, як Елен. Адже до великодня залишається кілька днів, а її не запрошують. Запросять, звичайно, це вона знає, але чого вони зволікають?.. «Часто буває, що жінки, які, здавалось би, так гаряче вірять в бога, — просто нещасливі істоти, що опинились в полоні жаги. Вони йдуть до церкви для того, щоб обожнювати мужчину, якого люблять», — каже абат Жув. «Добрий абат, як він хотів заспокоїти нещасну Елен!»— думає панна Ізабелла й раптом відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй? що вона вже місяців зо два вишивав стрічку для церковного дзвінка й ніяк не може її закінчити. Вона встає з крісла і присуває до вікна столик з п’яльцями, із скринькою різнобарвних шовкових ниток, з барвистим узором; розгортає стрічку й починає старанно вишивати на ній хрести і троянди. Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..

Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.

Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..

Вона відсуває п’яльці, і з столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей та кілька листів, бере «Le Moniteur de la Mode»[23] і якнайпильніше починає його переглядати. Ось обідня сукня; ось весняні убори для молодих і старших панянок, для молодих і старших дам, для їхніх матерів; ось сукня для візиту, для прогулянки, вечірня; шість нових фасонів капелюшів, з десять зразків матеріалів, кілька десятків барв… Боже мій, що ж вибрати?.. Неможливо вибирати, не порадившись з панною Флорентіною та з кравчинею з модного магазину…

Панна Ізабелла з досадою відкидає «Вісник моди» й умощується напівлежачи на шезлонгу. Молитовно сплівши поставлені на бильця руки та обпершись на них головою, вона замріяно дивиться в небо. Великодні пожертви, новий туалет, хмари на небі — все це мішається в її уяві, а десь у підсвідомості бринить жаль за сервізом і лоскоче легкий сором за те, що вона його продає. «Ах, все одно!» — каже вона сама до себе, і знов їй хочеться, щоб хмари розійшлись хоч на хвилину. Але хмари згущуються, а в серці її все дужчає почуття жалю, сорому і тривоги. Погляд її падає на столик біля шезлонга, на якому лежить молитовник в оправі з слонової кості. Панна Ізабелла бере молитовник і, повільно перегортаючи сторінки, шукає молитву «Acte de resignation»[24], а знайшовши, починає читати: «Que votre nom soit beni a jamais, bien qui vous avez voulu m’eprouver par cette peine»[25]. В міру того, як вона читає, сіре небо прояснюється, а з останніми словами: «…Et d’attendre en paix votre divin secours…»[26] — хмари розходяться й показується клапоть чистого синього неба, будуар панни Ізабелли наповнюється світлом, а її душа спокоєм. Тепер вона певна, що молитва її дійшла до бога і під час великодніх пожертв вона матиме найкращий туалет і найаристократичніший костьол.

В цю мить двері будуара тихенько відчиняються й на порозі з’являється панна Флорентіна — висока, вся в чорному; в двох пальцях вона тримає листа і тихо каже:

— Від пані Карольової.

— Ага, це в справі великодніх пожертв, — відповідає панна Ізабелла з чарівною усмішкою. — Ти цілий день не заглядала до мене, Флорцю.

— Я не хотіла тобі перешкоджати…

— Нудьгувати?.. — питає панна Ізабелла. — Хто його знає, чи не було б нам веселіше нудьгувати в одній кімнаті.

— Лист… — каже несміливо дівчина в чорній сукні, простягаючи руку до Ізабелли.

— Я знаю його зміст, — перебиває панна Ізабелла. — Посидь трохи зі мною, і коли тобі не трудно, прочитай мені його.

Панна Флорентіна несміливо сідає в крісло, делікатно бере зі столика ніж і якнайобережніше розрізує конверт.

Далі кладе на столик ножа й конверт, розгортає аркуш паперу й тихим, мелодійним голосом читає писаного по-французьки листа:

— «Дорога Бельцю! Пробач, що втручаюся в справу, яку вирішувати маєш право тільки ти і твій батько. Я знаю, дорога дитино, що ти позбуваєшся свого сервізу та срібла, про що й сама мені говорила. Знаю також, що знайшовся покупець, який дає вам п’ять тисяч карбованців, — на мою думку, мало, хоч у теперішній час трудно сподіватися на більше. Але, поговоривши в цій справі з Кшешовською, починаю побоюватись, щоб ці прекрасні фамільні речі не потрапили в недостойні руки.

Я хотіла б запобігти цьому, отож пропоную тобі позичку — три тисячі карбованців під заставу вищезгаданого сервізу і срібла. Я гадаю, що, поки твій батько перебуває в скрутному становищі, цим речам краще бути у мене.

Одібрати їх ти зможеш, коли захочеш, а в разі моєї смерті — навіть не повертаючи боргу.

Я не нав’язуюсь, а тільки пропоную. Зваж, як тобі буде зручніше, а надто подумай про наслідки.

Наскільки я тебе знаю, тобі було б дуже боляче, коли б наші фамільні цінності оздоблювали стіл якого-небудь банкіра або стали посагом його дочки.

Посилаю тобі тисячу поцілунків.

Йоанна.

P. S. Уяви собі, як пощастило моєму притулкові. Бувши вчора в магазині отого славного Вокульського, я натякнула про невелику пожертву для сиріт. Я розраховувала на кілька десятків карбованців, а він — ти повіриш? — пожертвував тисячу, цілу тисячу карбованців, та ще й сказав, що мені не посмів би пожертвувати менше. Ще кілька таких Вокульських, і я відчуваю, що на старість могла б зробитись демократкою».

21

До побачення (франц.).

22

«Сторінка кохання» (франц.).

23

Паризький журнал мод.

24

Покаянна молитва (франц.).

25

Хай буде благословенне ім'я твоє на віки вічні, дай мені, господи, сили в випробуванні (франц.).

26

Пошли мені миру в дожиданні твоєї божественної помочі. (Франц.)