Сага про Форсайтів

Голос Вініфред збудив його з задуми.

— Оце-то диво дивне — Джун!

І справді, вона з'явилася тут, його двоюрідна племінниця, в своєму балахоні — о боже, як вона одягається! — волосся вибилося з-під стрічки. Флер пішла їй назустріч, вони привіталися. Обидві рушили до сходів, і їх не стало видно.

— Ну, знаєш, — сказала Вініфред, — я аж ніяк не чекала від неї такого! Хто міг сподіватися, що вона прийде!

— Навіщо ти її запросила? — буркнув Сомс.

— Я була певна, що вона не прийде.

Вініфред забула, що поведінка людини залежить від характерних властивостей її вдачі; тобто, іншими словами, не взяла до уваги, що Флер тепер стала «бідолашкою».

Одержавши запрошення, Джун спочатку подумала: «І близько до них не підійду, нізащо в світі!» Але одного ранку вона прокинулась, побачивши уві сні Флер: дівчина у відчаї махала їй рукою з човна. І Джун передумала.

Коли Флер підійшла й сказала: «Ходімо нагору, я тим часом переодягнуся», — Джун рушила слідом за нею сходами. Вони пройшли в колишню кімнату Імоджен, де Флер мала переодягтися.

Джун сіла на ліжко, худа й випростана, схожа на невеличкий пристаркуватий привид. Флер замкнула двері.

Дівчина стояла перед нею, скинувши весільне вбрання. Яка вона гарна!

— Ви, певно, вважаєте, що я дурна, — сказала Флер тремтячими губами, — коли виходжу не за Джона, а за іншого. Але що вдієш? Майкл кохає мене, а мені однаково. Принаймні піду з дому.

Застромивши руку в мереживо на грудях, вона дістала листа.

— Ось що написав мені Джон.

Джун прочитала: «Озеро Оканаген, Британська Колумбія. Я не повернуся до Англії. Хай тобі щастить. Джон».

— Як бачите, вона його надійно сховала, — сказала Флер.

Джун віддала їй листа.

— Ви несправедливі до Айріні, — мовила вона. — Адже Айріні завжди казала Джонові, що він може робити так, як йому захочеться.

Флер гірко посміхнулася.

— Скажіть, хіба вона не зіпсувала і вашого життя?

Джун підвела погляд.

— Ніхто не може зіпсувати життя іншому, серденько. Це дурниця. Бувають бурі, але ми пливемо і не потопаємо.

З жахом вона побачила, що дівчина впала навколішки і притислася обличчям до її балахона. Почулося здушене ридання.

— Ну годі, годі, — бурмотіла Джун. — Не треба! Ну заспокойтеся!

Але підборіддя дівчини дедалі дужче притискалося до її колін, і страшно було чути звуки її ридань.

Ну що ж. Так треба. Після цього їй полегшає. Джун гладила коротке волосся на цій гарненькій голівці; і всі її розпорошені материнські почуття зосередилися в руці й через кінчики пальців виливались на дівчину.

— Не згинайтесь, як лозина на вітрі, серденько, — сказала вона нарешті. — Ми не можемо керувати долею, але можемо з нею боротися. Вище голову. Мені випало те саме. Я теж, як і ви, не хотіла відступитися. І я плакала, як плачете ви. А подивіться на мене!

Флер підвела голову; ридання раптом перейшли в здушений сміх. Щоправда, привид перед нею був худенький, змарнілий і одягнений досить недоладно, але в очах у нього світилась хоробрість.

— Все гаразд, — сказала вона. — Даруйте мені. Сподіваюсь, я все-таки забуду його, якщо помчу швидко й далеко.

І, підвівшись, дівчина пішла до умивальника.

Джун стежила, як вона змиває холодною водою сліди бурхливого вибуху. Коли Флер підійшла до дзеркала, на її обличчі нічого не залишилося, крім легенького рум'янцю, що був їй до лиця. Джун устала з ліжка і взяла подушечку із шпильками. Своє співчуття до дівчини вона виявила тільки тим, що встромила дві шпильки не туди, куди треба.

— Поцілуйте мене, — сказала вона, коли Флер одяглася, і притисла своє підборіддя до теплої щоки дівчини.

— Я хочу покурити, — сказала Флер. — Не чекайте мене.

Коли Джун виходила, вона сиділа на ліжку з сигаретою в зубах, напівзаплющивши очі. Джун спустилася вниз. У дверях вітальні стояв Сомс, ніби занепокоєний тим, що дочка затримується. Джун минула його, струснувши головою. Нижче на площадці стояла її кузина Френсі.

— Подивися! — сказала Джун, показуючи підборіддям на Сомса. — Фатальна людина!

— Не розумію тебе, — сказала Френсі. — Чому фатальна? Джун не відповіла.

— Я не чекатиму проводів, — кинула вона. — До побачення!

— До побачення! — озвалася Френсі, і її сірі кельтські очі широко розплющилися. Давня родова ворожнеча! Ну хіба ж не романтично!

Перехилившись через поруччя, Сомс побачив, що Джун виходить, і полегшено зітхнув. Чому не йде Флер? Вони не встигнуть на поїзд. Поїзд розлучить її з ним, проте Сомса мимоволі непокоїла думка, що вони на нього не встигнуть. Аж ось вона з'явилася нарешті, біжить сходами в коричневій сукні і чорній оксамитовій шапочці, проскочила повз нього у вітальню. Ось вона поцілувала матір, тітку, Велову дружину, Імоджен і попрямувала до нього, швидка й гарненька, як завжди. Як вона поставиться до нього в ці останні хвилини свого дівоцтва? На багато він не сподівався!

Її губи притулилися до середини його щоки.

— Таточку! — сказала вона й побігла.

«Таточку!» Вона не називала його так уже багато років. Він глибоко зітхнув і повільно рушив слідом за нею вниз. Попереду ще ота нікому не потрібна церемонія з конфетті та іншими дурницями. Але йому хотілося перехопити її усмішку, якщо вона визирне у вікно машини; хоча не треба — ще, чого доброго, влучать їй ненароком черевиком в око. Голос молодого Монта палко пролунав у нього над вухом:

— До побачення, сер. Спасибі вам! Я страшенно щасливий.

— До побачення, — мовив Сомс. — Не запізніться на поїзд.

Він стояв на третьому східці знизу, звідки міг дивитися поверх голів — безглуздих капелюхів і голів. Вони вже сіли в автомобіль; ось їх уже засипають конфетті, кидають услід черевик. Щось затопило Сомсові груди, підступило до горла, і раптом — хтозна-чому! — все розпливлося в його очах.

XI. ОСТАННІЙ ІЗ СТАРИХ ФОРСАЙТІВ

Коли настав час виряджати в останню путь цей разючий символ, Тімоті Форсайта, — останнього із чистих індивідуалістів, єдину людину, яка не чула про світову війну, — всі визнали, що вигляд у нього чудовий: навіть смерть не підірвала його здорового організму. Для Смізер і куховарки обряджання покійника стало остаточним доказом того, що вони завжди вважали неможливим, — кінця земного існування старої родини Форсайтів. Бідолашному містерові Тімоті тепер доведеться взяти арфу і співати в товаристві міс Форсайт, місіс Джулії, міс Гестер; разом із містером Джоліоном, містером Свізіном, містером Джеймсом, містером Роджером і містером Ніколасом. Чи буде там місіс Геймен, здавалося сумнівним, коли взяти до уваги, що її тіло спалено. В душі куховарка вважала, що містер Тімоті почуватиме себе не дуже приємно — він завжди був запеклим ворогом катеринок. Скільки разів їй доводилося казати: «От бісова штука! Знову вона під вікном! Смізер, ви б збігали і попросили, щоб її забрали геть». А насправді їй так кортіло послухати музику! Проте вона знала, що за хвилину містер Тімоті подзвонить і скаже: «Ось, дайте йому півпенса і хай собі йде». Частенько вони були змушені докладати ще й своїх три пенси, щоб випровадити катеринщика далі, — Тімоті завжди недооцінював вартості емоцій. На щастя, в останні роки, чуючи звуки катеринки, він вважав, що то дзижчить зелена муха, і їм стало легше, до того ж вони дістали можливість тішитися музикою. Але арфа! Куховарку брали сумніви. Це щось нове! А містер Тімоті ніколи не любив нового. Та вона не ділилася своїми сумнівами зі Смізер, у якої були свої погляди щодо царства небесного, і то такі своєрідні, що могли хоч кого збити з пантелику.

Коли Тімоті обряджали, куховарка плакала, а потім вони всі разом розпили пляшку хересу, яка призначалася на різдво, — тепер це вино, певна річ, ні до чого. Боже милий! Вона прожила тут цілих сорок п'ять років, а Смізер сорок три! А тепер вони оселяться в маленькому будиночку в Тутінгу, житимуть там на свої заощадження і на ті гроші, які ласкаво відписала їм міс Гестер. Стати на нову службу після такого славного минулого — та нізащо в світі! Але їм би хотілося ще раз побачити містера Сомса, і місіс Дарті, і міс Френсі, і міс Юфімію. І навіть якщо їм доведеться самим найняти кеб, вони неодмінно поїдуть на похорон. Шість років містер Тімоті був їхньою дитиною, з кожним днем стаючи дедалі молодшим, аж поки йому вже не було куди молодшати і він пішов з життя.