Страница 76 из 97
І пан Заглоба сердито засопів, а пан Міхал узявся за бік і сказав:
— Є тут у мене баклажечка, з козака сьогодні зірвав, але, якщо мене курка з піску вигребла, то, гадаю, що й горілка від такої нікчемної персони вашій милості не смакуватиме. — І, звертаючись до Скшетуського, промовив: — Твоє здоров’я, Яне!
— Дай ковтнути, бо холодно! — попросив Скшетуський.
— На, тільки залиш панові Лонгіну.
— Ну й проноза ж ти, пане Міхале! — озвався Заглоба, — але славний хлопець, нічого не скажеш — собі не лишиш, а другому віддаси. Нехай благословить Господь тих курей, що таких жовнірів, як ти, із піску вигрібають, — але їх, здається, давно вже на світі немає, та й не про тебе я думав.
— То ковтни вже, ваша милость, після пана Підбип’яти — не хочеться тебе кривдити, — сказав пан Міхал.
— Ти що, добродію, робиш?.. Залиш і мені! — злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. — Чого так голову відкинув? Щоб вона тобі так і лишилася! Кишки в тебе занадто довгі, їх так просто не наповниш. Ллє як у трухляву сосну! Хай тобі грець!
— Я тільки трішечки відсьорбнув, — мовив пан Лонгі— нус, віддаючи баклажку.
Пан Заглоба перехилив дужче і випив усе до краплі, а потім, пирхнувши, сказав:
— Одна втіха, що, коли скінчаться наші біди і Бог дасть нам змогу вийти з цієї халепи живими, ми себе в усьому винагородимо. Якась крихта й нам перепаде. Ксьондз Жаб— ковський любить добре попоїсти, але за столом я його в баранячий ріг скручу.
— А що то за verba veritatis[76] ви із ксьондзом Жабковським почули сьогодні від Муховецького? — спитав пан Міхал.
— Тихо! — цитькнув Скшетуський. — Хтось іде сюди з майдану.
Вони замовкли. Якась темна постать зупинилася біля них, і притишений голос запитав:
— Чатуєте?
— Чатуємо, милостивий князю, — відповів, виструнчившись, Скшетуський.
— Будьте пильні. Цей спокій нічого доброго не віщує.
І князь пішов далі дивитися, чи не зморив десь сон потомлених жовнірів. Пан Лонгінус склав руки.
— Що за полководець! Що за воїн!
— Він менше за нас спочиває, — мовив Скшетуський. — Отак усі вали щоночі сам обходить, ген аж до другого ставу.
— Дай йому Боже здоров’я!
Амінь!…
Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не було видно — у козацьких шанцях панував спокій. Навіть останні вогні згасли.
— Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! — пробурмотів Володийовський.
— Хто знає… — відповів Скшетуський.
— Мене так на сон хилить, — мовив Заглоба, — що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.
— А як же це було? — спитав пан Лонгінус. — Ти, добродію, почав розповідати і не докінчив.
— От зараз і докінчу — може, хоч так сон переб'ю! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок пошукати чогось перегризти. Ходимо, ходимо, заглядаємо всюди — анічогісінько. Повертаємося злі. Аж ось на подвір'ї здибуємо патера кальвіністського, котрий прибув готувати в останню дорогу капітана Шенберка, того, що на позиціях пана Фірлея учора підстрелили. От я йому і кажу: «Довго ще ти, гультяю, тут тинятимешся і Всевишньому хулу чинитимеш? Іще накличеш на нас немилість Божу!» А він, певно, сподіваючись на протекцію пана каштеляна бельського, відповідає: «Наша віра така ж добра, як і ваша, а то й краща!» Коли він це сказав, ми аж закам'яніли від жаху. Але я мовчу! Думаю собі: є ксьондз Жабковський, тож нехай посперечається. А мій ксьондз Жабковський аж спінився і мерщій з аргументами — хвать патера під ребро. Проте відповіді на перший свій доказ не дістав: патер як поточився, то зупинився аж біля стіни. Але де не візьмися князь із ксьондзом Муховець— ким і на нас: що за галас і сварку ми вчиняємо? Не час, мовляв, не місце і не метод! Намилили нам голови, як школярам, а хіба це слушно? Unitam sim falsus vates[77], але ці патери пана Фірлея ще накличуть на нас якусь біду…
— А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? — спитав пан Міхал.
— Де там! Як жив безчесно, так і вмер.
— І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! — зітхнув пан Лонгінус.
— Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, — вів далі пан Заглоба, — а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася…
— Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, — сказав, перехрестившись, литвин.
— Відьом я сам бачив, — додав Скшетуський, — і скажу вашим милостям…
На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:
— Ну ж бо, тихше!..
Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.
— Я нічого не чую, — сказав Заглоба.
— Цсс!.. Дощ заглушує! — відповів Скшетуський.
Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.
— Ідуть, — прошепотів він.
— Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, — у відповідь прошепотів Скшетуський, — а ми побіжимо попередити жовнірів.
І вони з місця припустили уздовж валу, щохвилі зупиняючись дорогою і шепочучи жовнірам, що не спали:
— Ідуть! Ідуть!..
Слова немовби тихою блискавицею полетіли з уст в уста. За чверть години прибув князь, уже верхи, і віддав офіцерам накази. Оскільки супротивник, напевно, хотів заскочити табір сонним і бездіяльним, князь звелів підтримувати в нього цю оману. Жовнірам наказано було поводитися якнайтихіше і підпустити штурмівників аж до самих валів, і аж тоді, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на них ударити.
Жовніри все зрозуміли: тільки цівки мушкетів безшумно схилилися і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгінус і пан Володийовський дихали поруч один з одним. Пан Заглоба лишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільше куль падає на середину майдану, — а на валу, обіч таких трьох рубак, найбезпечніше.
Він лише став трохи позаду рицарів, щоб уникнути першого удару. Збоку опустився на коліно пан Підбип’ята із Зірвикаптуром у руці, а Володийовський примостився біля Скшетуського й прошепотів йому в самісіньке вухо:
— Ідуть-таки…
— Розміреним кроком.
— Це не чернь, але й не татари.
— Запорозька піхота.
— Або яничари — вони марширують добре. Верхи їх можна б більше покласти!
— Сьогодні затемно для кінного бою.
— Тепер чуєш?
— Цсс! Цсс!
Табір, здавалося, спить глибоким сном. Ніде жодного поруху, жодного вогника — скрізь гробове мовчання, яке порушував тільки шелест дрібного дощику, що сіявся наче крізь сито. Однак поволі до цього шелесту долучався інший, тихий, але розмірений, а тому виразніший, шерех, який дедалі наближався, ставав чіткішим. Нарешті за кільканадцять кроків від рову з'явилася якась довгаста щільна маса — її можна було побачити тільки тому, що вона була чорніша від темряви, — з’явилася і вклякла на місці.
Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.
Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.
Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло — тиша стояла, як у могилі.
Та хоч які обережні були нападники, усе-таки де-не-де щаблі порипували і тріщали… «Дамо ми вам жару!» — подумав Заглоба.
Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір — він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.
76
Слова правди (лат.).
77
Хай буду я лжепророком (лат.).