Страница 1 из 97
Генрик Сенкевич
ВОГНЕМ I МЕЧЕМ
Том другий
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
З польської переклав Євген Литвиненко
Перекладено за виданням: Henryk Sienkiewicz. Ogniem і mieczem. Powiesc. T. І, II. Panstwowy Instytut Wydawniczy. Warszawa, 1962.
Ілюстрації публікуються з дозволу ZODIAK JERZY HOFFMAN FILM PRODUCTION SP. Z O. O.
Складаємо щиру подяку кінорежисерові Єжи Гоффману за люб’язно наданий ілюстративний матеріал
РОЗДІЛ І
огожої літньої ночі на правому березі Валадинки рухалося у напрямку Дністра кільканадцятеро вершників.
Йшли дуже поволі, майже нога за ногою. Попереду, на кілька десятків кроків випереджаючи інших, ніби у передовій варті, їхало двоє, але, не маючи, певно, причин остерігатися, вони не розглядалися довкола, а весь час перемовлялися, причому мало не щохвилини притримували коней, оглядаючись на решту почту, і тоді один із них покрикував:
— Помалу там! Помалу!
І почет іще дужче сповільнював крок, ледь-ледь посуваючись уперед.
Нарешті, виїхавши з-за пагорба, що затуляв їх своєю тінню, вершники опинилися на просторі, залитому місячним сяйвом, і відразу стала зрозумілою обережність: посередині гурту двоє коней, що йшли поряд, несли прив’язану до сідел люльку, а в ній хтось лежав.
Срібне проміння освітлювало бліде обличчя й заплющені повіки.
За люлькою їхало десятеро озброєних вершників. По списах без прапорців можна було впізнати, що це козаки. Одні вели за повід нав'ючених коней, другі їхали впорожні, але якщо ті двоє, котрі їхали попереду, здавалося, не звертали на довкілля аніякісінької уваги, ці з побоюванням і тривогою озиралися навсібіч.
Проте місцевість здавалася цілковитою пустелею.
Тишу порушували тільки стукіт кінських копит та окрики одного із передніх вершників, котрий час від часу повторював свою засторогу:
— Помалу! Обережно!
Нарешті він звернувся до свого супутника.
— Горпино, далеко ще? — спитав він.
Супутник, що звався Горпиною і насправді був переодягненою у козацьку одежу дебелою дівкою, поглянув на зоряне небо й відповів:
— Не далеко. До півночі будемо. Минемо Вороже урочище, потім Татарський розліг, а там уже й Чортів яр. Ой! Після півночі й до третіх півнів туди ліпше не потикатися. Мені байдуже, а вам кепсько може бути, ой кепсько.
— Знаю я, — мовив той, що питав, — тобі сам чорт брат, але й на чорта є управа.
— Чорт не чорт, а управи досі ніхто не знайшов, — відповіла Горпина. — Ти б, соколику, хоч би й цілий світ обшукав, а ліпшої схованки для своєї князівни не знайшов. Тут після півночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру узагалі жива людина ногою не ступала. Хто поворожити прийде, той біля яру зупиниться й на мене чекає, аж поки вийду. Не бійся. Не прийдуть сюди ні ляхи, ні татари, ні будь-хто інший. Чортів яр страшний, сам побачиш.
— Нехай собі буде страшний, а я приходитиму сюди стільки, скільки захочу.
— Звісно, приходитимеш удень.
— Коли схочу. А стане чорт поперек дороги, роги вправлю.
— Ех, Богуне, Богуне!
— Ой, Донцівно, Донцівно! Ти про мене не турбуйся. Візьме мене чорт, не візьме — не твоє діло, тобі ж я скажу: водися ти зі своїми чортами скільки душі влізе, аби тільки князівна біди не знала, бо якщо їй щось станеться, тебе у мене з рук ні чорти, ні упирі не вирвуть.
— Якось уже мене топили, ще коли ми з братом на Дону жили, а вдруге, у Ямполі, кат голову поголив — тож мені тепер ніщо не страшне. Але тут інша річ. Я із приязні до тебе від нечистої сили стерегтиму її, волосині з голови не дам упасти, а людей їй у мене нема чого боятися. І від тебе вона нікуди не втече.
— Ох ти, сово! Якщо так, навіщо тоді біду мені наворожила, чому кричала на вухо: «Лях при ній! Лях при ній!»?
— То не я говорила, то духи. Але, може, щось змінилося. Завтра поворожу тобі на млиновому колесі. Вода усе скаже, тільки довго треба дивитися. Сам побачиш. Але ж ти лютий пес: скажеш тобі правду — розгніваєшся і за обух хапаєшся…
Розмова урвалася, чути було тільки стукіт копит об каміння і якісь звуки, що долинали від річки, схожі на стрекотання польових коників.
Богун і вухом не повів, хоч серед ночі такі звуки могли здивувати. Він підвів голову на місяць і глибоко задумався.
— Горпино, — мовив по хвилі.
— Що?
— Ти чаклунка, ти мусиш знати. Чи правда, що є таке зілля: як нап’єшся його — і нелюба покохаєш? Любисток, здається?
— Любисток. Але твоїй біді й він не зарадить. Якби князівна іншого не кохала, годі було б із неї й ковточка, але якщо кохає, знаєш, що буде?
— Що?
— Іще сильніше покохає того, іншого.
— А згинь ти зі своїм любистком! Ворожити вмієш, а порадити — ні.
— Ось послухай: я інше зілля знаю, що в землі росте. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі пластом лежатиме, не знатиме, на якому він світі. Я їй дам цього зілля, а ти…
Козак затрясся в сідлі і втупив у чаклунку свої очі, що палали у пітьмі.
— На що ти натякаєш? — спитав він.
— Та й по всьому! — вигукнула відьма й вибухнула гучним сміхом, наче кобилиця заіржала.
Сміх цей зловісною луною покотився ущелинами ярів.
— Сучка! — сказав отаман.
Очі його поволі згасали, він знову замислився, а потім заговорив ніби сам до себе:
— Ні, ні! Коли ми Бар брали, я перший до кляштору ввірвався, щоб її від п’яного наброду захистити і розчерепити голову кожному, хто хоч пальцем її торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А мацни її рукою, знов за ніж ухопиться або в річку скочить — не вберегти її тобі, нещасному!
— Ти душею лях, не козак, якщо по-козацькому не хочеш дівки приневолити…
— Якби то я був лях! — вигукнув Богун. — Якби то я був лях! — І від різкого болю за голову обіруч схопився.
— Причарувала тебе ця ляшка, — буркнула Горпина.
— Ой, здається, причарувала! — журливо відповів Богун. — Щоб мене перша куля не минула, щоб мені на палі собі життя скінчити… Одна вона у цілім світі потрібна мені, і ця одна мене не хоче!
— Дурний ти! — гнівно вигукнула Горпина. — Вона ж твоя!
— Стули пельку! — скипів козак. — А якщо вона заподіє собі смерть, тоді що? Та я себе роздеру, тебе розірву, макітру об камінь розіб'ю, людей кусатиму, як пес! Я б душу за неї віддав, славою козацькою пожертвував, утік би аж за Ягорлик, полк би свій покинув, хоч на край світу подався б, аби тільки з нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… От що! А вона себе ножем! І через кого? Через мене! Ножем себе! Чуєш?
— Нічого з нею не станеться. Не помре.
— Якщо помре, я тебе до дверей цвяхами приб’ю.
— Нема над нею твоєї волі.
— Нема, нема. Хай би вона мене ножем шпортнула, хоч би й убила, і то було б ліпше.
— Дурна ляшка. Чого б їй не прихилитися до тебе з доброї волі! Де вона кращого знайде?
— Допоможи мені, а я тобі дукатів горщик насиплю, і перлів теж. Ми у Барі добре підмолотилися, та й до того брали.
— Ти багатий, як князь Ярема, і славний. Тебе, кажуть, сам Кривоніс боїться.