Страница 53 из 97
— Нехай уже Черемиса, а Горпину й зв’язати досить.
— Спробуй-но, ваша милость, її зв’язати! Вона така сильна, що кольчугу, як сорочку, роздирає, а підкова у неї в руці аж хрускає. Хіба що пан Підбип’ята міг би з нею впоратися, але не ми. Та ви, ваша милость, не турбуйтеся, я маю для неї свячену кулю; ліпше, аби ця нечиста сила дух спустила, бо інакше побіжить за нами вовчицею, а на козаків витиме — тож ми не тільки князівни Гелени, а й своїх голів не привеземо.
У таких розмовах і розмірковуваннях минав час у дорозі. А їхали спішно, тільки й встигали минати містечка, села, хутори і могили. Прямували через Ярмолинці до Бара, а звідти вирішено було звернути до Дністра, на Ямпіль. Проїздили знайомими околицями, де колись Володийовський розбив загін Богуна і визволив із його рук пана Заглобу. Натрапили навіть на той самий хутір, де й заночували. Часом, правда, випадало їм ночувати і просто неба, у степу, де вже давав собі волю пан Заглоба, розповідаючи про свої давні пригоди, — ті, які з ним траплялися, і ті, яких ніколи не було. Але найбільше вони все-таки розмовляли про князівну і про її майбутнє визволення із чаклунчиної неволі.
Виїхавши нарешті з теренів, які охороняли загони й хоругви Ланцкоронського, вони опинилися у козацькому краю. Тут не лишилося жодного ляха, бо тих, хто не втік, винищили вогнем і мечем. Травень скінчився і настав спекотний червень, а мандрівці подолали лише третину довгої і важкої дороги. На щастя, з боку козаків їм ніяка небезпека не загрожувала. Селянським ватагам узагалі нічого пояснювати не доводилося — вони мали подорожніх за старшин запорозьких, а як час від часу хто й питав, пан Заглоба, якщо цікавився січовик, показував Богунів пірнач, звичайнісінького головоріза, не злазячи з коня, штовхав ногою в груди й валив на землю — інші, побачивши таке, враз давали дорогу, гадаючи, що не тільки свій іде, а й якесь велике цабе — інакше б не бив. «Може, Кривоніс, Бурляй або й сам батько Хмельницький».
І все-таки пан Заглоба частенько нарікав на Богунову славу, бо надто вже допікали їм січовики своїми запитаннями, через що й затримки чималі у дорозі траплялися. І не було кінця-краю розпитуванням: чи здоровий, чи живий? Чутка про отаманову смерть докотилася аж до Ягорлика і до порогів. А коли подорожні відповідали, що Богун здоровий і на волі, а вони — його посланці, їх цілували і частували, відкривали їм серця і навіть гаманці, чим хитрий пахолок пана Скшетуського ні разу не проминув нагоди скористатися.
У Ямполі їх прийняв Бурляй, прославлений старий полковник, котрий тут із військом низовим і черню чекав на буджаць— ких татар. Колись він навчав Богуна ратного ремесла, брав його з собою у чорноморські походи — в одному з них вони вкупі пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна як сина і з радістю прийняв його посланців, без найменшої недовіри, тим паче що торік бачив при ньому Жендзяна. Одне слово, дізнавшись, що Богун живий і добирається на Волинь, на радощах учистив для гостей бенкет і сам на ньому добряче напився.
Пан Заглоба побоювався, щоб Жендзян, захмелівши, не сказав чогось зайвого, та виявилося, що хитрий, як лис, пахолок знав, що правду можна говорити тільки тоді, коли її треба говорити, і тому не лише не шкодив справі, а навпаки — викликав довіру у козаків. І все-таки дивно було нашим рицарям слухати розмови, що лякали страшною відвертістю, в яких частенько згадувалися і їхні імена.
— Чули ми, — казав Бурляй, — що Богуна у двобої посічено. Ви не знаєте, хто це зробив?
— Володийовський, офіцер князя Яреми, — спокійно відповів Жендзян.
— Ех, попався б він мені в руки, я б йому відплатив за нашого сокола. Шкуру б із нього злупив!
Пан Володийовський ворухнув своїми вівсяними вусиками і глянув на Бурляя таким поглядом, яким гончак дивиться на вовка, котрого йому не дозволено вхопити за горло, а Жендзян додав:
— Тому-то я, пане полковнику, і назвав вам його прізвище. «Диявол матиме справжню втіху з цього хлопця!» — подумав собі пан Заглоба.
— Але, — вів далі Жендзян, — він не такий уже й винуватий — Богун сам його викликав, не знаючи, якого рубаку зачепив. Там іще один був шляхтич, найбільший Богунів ворог, котрий уже раз князівну у нього із рук вирвав.
— А хто такий?
— Ет, старий п’яниця, що з нашим отаманом у Чигирині ляхів вішав і друга доброго його вдавав.
— Сам він висітиме! — вигукнув Бурляй.
— Телепнем я буду, якщо цьому вишкребкові вух не відітну! — буркнув собі під ніс Заглоба.
— Так його посікли, — не вгавав Жендзян, — що іншого давно б уже круки подзьобали, але в нашого отамана непокірлива вдача, витримав, хоч до Влодави ледве дотяг та й там навряд чи дав би собі раду, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, де наших багацько, а він нас сюди по князівну послав.
— Занапастять його чорнобриві! — пробурчав Бурляй. — Я йому давно про це казав. Хіба не краще було йому погуляти з дівкою по-козацькому, а потім камінь на шию і у воду, як ми на Чорному морі робили?
Пан Володийовський, котрий ніжно ставився до прекрасної статі, ледве стримався. А Заглоба, розсміявшись, сказав:
— Напевно, було б ліпше.
— Але ви молодці, — мовив Бурляй, — що його в біді не кинули, а ти, малий, — звернувся він до Жендзяна, — ти найкращий, я тебе ще в Чигирині запримітив, як ти нашого сокола доглядав і голубив. Тож знайте: і я вам друг. Кажіть, чого душа бажає! Хоч молодців, хоч коней — усе дам, щоб поворітьма вас ніхто не скривдив.
— Молодців нам не треба, милостивий пане полковнику, — відповів Заглоба, — бо ми свої люди і своїм краєм поїдемо, а якщо, боронь Боже, лиха трапиться зустріч, із великою ватагою гірше, ніж із малою, а от прудкі коники нам би знадобилися.
— Я вам таких дам, що їх і бахматам ханським не догнати.
Аж тут знову озвався Жендзян, щоб не втратити нагоди:
— І грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса — таляр.
— То ходи зі мною до комори, — сказав Бурляй.
Жендзян не змусив себе просити двічі й зник разом зі старим полковником за дверима, а коли за мить з’явився знову, його товстощока фізіономія сяяла радістю, а синій жупан на животі відстовбурчувався.
— Ну, їдьте з Богом, — мовив старий козак, — а як заберете дівчину, загляньте до мене, подивлюсь і я на Богу— нову зозулю.
— Ми не зможемо цього зробити, милостивий пане полковнику, — сміливо відповів Жендзян, — бо ляшка страшенно полохлива і раз уже себе ножем різонула. Боїмося, щоб із нею чого лихого не сталося. Ліпше вже нехай отаман дає собі із нею раду.
— І дасть!.. При ньому вона про страх забуде. Ляшка — білоручкаї Козак їй смердить! — пробурчав Бурляй. — Їдьте з Богом! Тепер уже недалеко!
Із Ямполя до Валадинки й справді було недалеко, але дорога важка, радше не дорога, а всуціль бездоріжжя простиралося перед рицарями, бо в ті часи тамтешні місця були ще пустелею, лише де-не-де забудованою і заселеною. Від Ямполя мандрівці звернули трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці, бо тільки так можна було втрапити до яру. Уже займався світанок — бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, і пан Заглоба сподівався, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це було йому якраз на руку — він не хотів визволяти Гелени супроти ночі. Тим часом їдучи вони розмовляли про те, як їм досі щастило цілу дорогу, а пан Заглоба, згадавши бенкет у Бурляя, сказав:
— Ви тільки придивіться, яке міцне козацьке братство — вони у всьому один одного виручають! Про чернь я не кажу, яку козаки самі зневажають і для якої, якщо диявол допоможе їм скинути нашу владу, вони будуть іще гіршими панами. Але у братстві вони один за одного ладні у вогонь скочити, не те що наша шляхта між собою.
— Та де там, добродію мій, — заперечив Жендзян. — Я довго серед них жив і бачив, як вони між собою ніби вовки гризуться, а якби не стало Хмельницького, котрий їх то силою, то хитрістю у шорах тримає, враз би один одного пожерли. Бурляй, щоправда, іншим не рівня — це великий вояк, сам Хмельницький його шанує.