Страница 5 из 97
— У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.
— Чим же ви тут живете?
— Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.
— Я їм присягнути наказав. Молодці вірні — не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.
— Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна-звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, — то їхні кістки лежать.
— Ти їх мордувала?
— Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.
— Аби лиш лихого не побачити.
— Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.
— Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.
— А коли повернешся?
— Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо — вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.
— А як загинеш?
— На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.
— А як загинеш?
— Раз мати родила!
— Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?
— Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.
Отаман понуро задумався.
— Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.
— Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!
Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.
— Іди до дідька! — мовив козак.
— Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.
Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.
— Горпино! — мовив по хвилі.
— Що?
— Як я поїду, вона за мною тужитиме?
— Якщо не хочеш по-козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.
— Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.
— Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць — другий — милішим їй станеш.
— Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.
— Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть — тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? їдь собі й повертайся.
— А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.
Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.
Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:
— Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!
Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.
— Бачу! — вигукнула відьма.
— Що бачиш?
— Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.
— На дідька мені твій брат! — буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.
Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.
— Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! — мовила відьма.
— Що іще бачиш?
— Нічого… Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.
— Що?
— Битву! Ляхи тікають від козаків.
— А я женуся за ними?
— Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай-гай! Бережися малого рицаря.
— А князівна?
— Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.
Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.
— Який друг?
— Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.
— Старий! Напевно старий!
— Може, й старий.
— Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.
— Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.
— Це я.
— Може, й ти. Яструб… Чи сокіл? Яструб!
— То я.
— Постривай. Уже не видно… У колесі дубовому, у піні білій… Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.
— А князівна при мені?
— Нема її, ти в обозі.
Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.
— Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай-гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.
Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з’явився потворний Черемис із в’язкою дров на плечах.
— Черемисе, опусти щит шлюзу! — гукнула дівка.
Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.
Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.
— Ти нічого більше не бачила? — спитав він її.
— Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.
— А не брешеш?
— Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять — волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.
— А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?
— Авжеж.
— І вона була у вінку?
— У віночку й білій сукні.
— А звідкіля ти знаєш, що той яструб — це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?
Дівка зморщила брови й задумалась.
— Ні, — мовила по хвилі, труснувши головою, — якби був лях, то був би орел.
— Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.
— Тож неодмінно вирішив їхати?
— Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.
Богун насправді читати не вмів, але соромився цього — здаватися простаком йому не хотілося.
— Ну то й їдь! — мовила відьма. — Щасливий ти — гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!
— І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму — не мужичку ж мені брати.
— Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.
— Я ж не гірший.
Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.
Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання.
І сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.