Страница 32 из 97
Пан Заглоба, примружившись, чув лише удар за ударом, скрегіт за скреготом. «Іще захищається!» — подумав він.
— Іще захищається! — шепотіли пани Селицькі й Харламп.
— Вже його припер до дюни, — тихо додав Кушель.
Заглоба знов розплющив око і глянув.
Спина Володийовського майже впиралася у дюну, але, певно, він іще не був поранений, тільки щоки його зарум’янилися ще дужче, а чоло зросили кілька краплин поту.
Заглобине серце закалатало надією. «Адже й пан Міхал неабиякий мастак, — подумав він, — та й цей же нарешті втомиться».
І справді, Богунове обличчя зблідло, піт теж зросив його чоло, але опір тільки розпалював лють отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося несамовите ричання.
Володийовський не зводив із нього очей і далі захищався.
Ураз, відчувши за собою піщану дюну, він ніби набрався нових сил. Тим, що стежили за поєдинком, здалося, наче рицар падає, а він тим часом нагнувся, стиснувся, присів і, наче каменем, ударив усім тілом козака у груди.
— Атакує! — вигукнув Заглоба.
— Атакує! — повторили інші.
Так і було насправді: тепер козак задкував, а малий рицар, пізнавши уже всю силу супротивника, напирав на нього так стрімко, що секундантам аж дух перехопило: певно, починав розігріватися — ніздрі роздулися, маленькі оченята сипали іскрами, він то присідав, то зривався, змінюючи на млі ока позицію, то кружляв довкола отамана, змушуючи його крутитися на місці.
— Ох і мастак! Ох і зугарний! — вигукував Заглоба.
— Згинеш! — раптом промовив Богун.
— Сам згинеш! — як луна відповів Володийовський.
Зненацька козак прийомом, відомим тільки найдосвідченішим фехтувальникам, перекинув шаблю із правої руки в ліву і завдав зліва такого жахливого удару, що пан Міхал, ніби вражений блискавкою, впав на землю.
— Ой лелечко! — скрикнув Заглоба.
Але пан Міхал упав зумисне, і тому Богунова шабля тільки розітнула повітря, малий же рицар скочив, як дикий кіт, і майже всією довжиною леза полоснув щосили по незахищених грудях козака.
Богун захитався, ступив крок уперед і останнім зусиллям завдав останнього удару. Пан Володийовський легко відбив його і ще двічі вдарив по нахиленій голові — шабля вислизнула із ослаблих Богунових рук, він упав обличчям у пісок, забарвивши його кров'ю, що розтеклася під ним широкою калюжею.
Єльяшенко, що був присутній при поєдинку, кинувся до отаманового тіла.
Секунданти якийся час не могли вимовити й слова, а пан Міхал теж мовчав; спершись обіруч на шаблю, він важко дихав.
Заглоба першим порушив мовчання.
— Пане Міхале, іди ж у мої обійми! — розчулено сказав він.
Усі обступили Володийовського.
— Ну й мастак же ти, добродію, неперевершений! Щоб ти здоровий був! — вигукували пани Селицькі.
— Тихі води, бачу, глибокі! — мовив Харламп. — Я битимуся з тобою, добродію, аби не сказали, що Харламп злякався. І навіть якщо ти мене так само почикрижиш, усе одно тебе вітаю!
— Ет, дали б ви один одному спокій, добродії, бо вам насправді й битися нема за що, — зауважив Заглоба.
— Ой ні, тут зачеплено мою репутацію, — відповів п’ятигорець, а я за неї життя покладу.
— Не потрібне мені ваше життя, добродію, забудьмо краще про це, — сказав Володийовський. — Правду кажучи, ваша милость, я й на думці не мав ставати тобі на дорозі. Це зробить вашій милості дехто інший, ліпший від мене, а не я.
— Як це?
— Даю рицарське слово честі.
— Помиріться, помиріться, — прохали пани Селицькі й Кушель.
— Добре, хай буде по-вашому, — згодився Харламп, розкриваючи обійми.
Пан Володийовський упав у них, і обоє розцілувалися, аж луна пішла дюнами, пан Харламп при цьому сказав:
— Ну й молодчина ти, добродію! Так одчихвостив того велетня! А він же теж добряче володів шаблею.
— А я й не сподівався, що він такий фехтувальник! І де він міг цього навчитися?
Тут усі знову звернули увагу на отамана, що лежав на піску. Єльяшенко тим часом перевернув його горілиць і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Обличчя Богуна не можна було впізнати — воно взялося кіркою крові, що витекла з ран на голові й застигла на холодному повітрі. Сорочка на грудях теж уся була в крові, але життя ще жевріло в ньому. Він, певно, був у передсмертній конвульсії: ноги в нього тремтіли, а пальці, скарлючені як пазурі, шкребли пісок. Заглоба глянув і махнув рукою.
— Дістав своє! — сказав він. — Прощається зі світом.
— Ой! — промовив один із Селицьких, дивлячись на тіло. — Це вже труп.
— Ще б пак! Майже навпіл розсічений.
— Так, це був неабиякий рицар, — пробурмотів, покивавши головою, Володийовський.
— Не мені про це кажи, — кинув Заглоба.
Тим часом Єльяшенко спробував підняти й віднести нещасного отамана, та оскільки сам був тендітний і немолодий, а Богун — майже велетень, то й з місця не зрушив.
До корчми було кілька верст, а отаман міг сконати будь-якої миті, тож осавул, бачачи це, звернувся до шляхтичів:
— Панове! — вигукнув він, складаючи благально руки. — Заради Спаса і Святої Пречистої допоможіть! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…
Шляхтичі перезирнулися. Затятості проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилося.
— Певно, що не гоже його тут кидати як собаку, — першим пробурмотів Заглоба. — Як ми прийняли виклик, то він для нас уже не хлоп, а вояк, котрому належить усіляка допомога… Хто понесе його зі мною, милостиві панове?
— Я, — відгукнувся Володийовський.
— Кладіть його на мою бурку, — запропонував Харламп.
За хвилю Богун уже лежав на опанчі, яку підхопили за краї Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко, — і ціла процесія, позаду якої йшли Харламп і пани Селицькі, поволі рушила до корчми.
— Живучий, — мовив Заглоба, — ще ворушиться. Боже мій, якби мені хто сказав, що я з ним няньчитимуся і на руках нестиму, я відповів би, що глузує з мене! Занадто чуле в мене серце, сам знаю про це, але нічого з собою вдіяти не можу! Ще й рани йому перев’яжу. Сподіваюсь, на цьому світі вже більше не побачимось: нехай хоч на тому добром спом’яне!
— Ти гадаєш, добродію, що він таки не виживе? — спитав Харламп.
— Він? Та я за його життя й старого віхтя не дам. Певно, так було на роду написано, а від долі не втечеш: якби йому пощастило з паном Володийовським, від моїх би рук загинув. Але я радий, що так сталося, бо мене вже й так мужовбивцею безжалісним називають. А що мені робити, як вічно хтось плутається під ногами? Панові Дунчевському мусив п’ятсот злотих винагороди за кривду сплатити, а вкраїнські маєтки, самі знаєте, нині прибутків не дають.
— Авжеж, у вас там, добродію, усе дощенту сплюндроване, — погодився Харламп.
— Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. — вів далі Заглоба. — Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все-таки сподіваюся, що нам сейм exulibus[40] якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо… Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев’язати — всякого християнський обов’язок, усе-таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.
Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев’язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:
— А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, — усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб’ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!
40
Допомогу (лат.).