Міжконтинентальний вузол

— Я також. Коли він ваш друг, то пощадіть його все-таки. Менше знатиме — легше спатиме… Зараз, розмовляючи з Москвою, він зрозуміє, що пахне смаленим?

Славін посміхнувся:

— Він усе зрозуміє…

— Ви тільки назвіть не один Західний Берлін, а кілька європейських міст, його ж напевне слухають, нехай гадають… А він зрозуміє?

— Зрозуміє, — зітхнув Славін. — Усе буде як слід… Вилітати завтра?

— Ні. Зараз, — відповів Сергієнко, — Група Гречаєва чекає на вас, Кульков теж; генералові Конраду Фуксу в Берлін я вже подзвонив, полетите спеціальним рейсом, везти Кулькова на Аерофлоті, здається мені, дуже ризиковано.

Славін непомітно глянув на годинник; голубі очі-щілинки Сергієнка фіксували кожну дрібницю, зразу ж вбираючи в себе все.

— Якісь невідкладні справи? Не можете зараз вилетіти? Що ж, півгодини у вас є, не більше…

Невідкладні справи, подумав Славін; звичайно, невідкладні справи; Ірина чекає біля загсу вже п'ять хвилин: вона звикла до того, що він завжди запізнюється; чекатиме ще хвилин двадцять — а їхати туди півгодини — й піде; погано, як же це погано, просто гірше бути не може…

І саме в цей час дали Женеву; Степанов, на щастя, був у номері, писав…

… Ірина чекала Славіна сорок хвилин; вона була в білому платті, бігала по комісійних, дурненька; загримів грім, закрайки хмар стали фіалковими — вмить погода змінилася, в Москві тепер це стало звичним; парасольки в неї з собою не було; як кішка під дощем, подумала вона, і ці хемінгуеївські слова здалися їй раптом такими дошкульно-жалюгідними, що вона, не стримавшись, заплакала; в секретаріаті Славіна їй відповіли, що Віталій Всеволодович несподівано вилетів до Ялти, буде через тиждень, пробачте, хто його просить, жінка, не відповівши, обережно повісила трубку; дощ вирішила перечекати в кабіні автомата; таксі з парочками під'їжджали до загсу часто; трохи рідше «чайки» з нареченими; переодягнуся — і в Рязань, до бабусі, швидше б додому, в неї я наплачуся вволю, тільки б зараз не розплакатись: немає нічого гіршого, коли жінки рюмсають на вулицях…

«Спробуй напиши, не знаючи правди!»

— Ну і який же шанс? Яка ймовірність того, що цього «ікса» викрадуть? — спитав Кузані, пильно глянувши на Степанова; обличчя його за цю ніч змарніло, під очима залягли чорні тіні. — Скільки можна поставити, що це здійсниться?

— Не знаю.

— Інформація надійна?

— Той, хто мені її передав, — цілком надійний. А про тих, від кого її одержав мій друг, нічого сказати не можу.

— Давно ти з ним знайомий?

— Давно. Ти, до речі, його теж знаєш.

— Я?!

— Так. Через мене. Це він назвав адресу лікарні, в якій тримали Емму Шанц, дружину Джона Глебба з луїсбурзької резидентури ЦРУ. До речі, тобі пригодилася зустріч з дамою?

— Дуже. Це міняє справу. Я не хочу запитувати, кого представляє твоя людина… Так мені зручніше.

— Правильно, — кивнув Степанов.

— Проте летіти нам доведеться вдвох.

— Я згоден. Хочеш, щоб я допоміг тобі?

— Ти мені будеш потрібен як свідок. Правда, одного свідка мало… За нашими законами має бути два… Давай адресу…

— Умови завдання такі, Юджин, що я можу назвати адресу лише за годину перед тим, як на місці одержу підтвердження…

— Гм, досить складно починати справу, коли головному її учасникові не довіряють, — Кузані пішов на кухоньку, що була в номері Степанова, ввімкнув плитку, поставив воду для кави. — Не можна не вірити співучасникові справи.

— Річ не в тому, вірять чи не вірять. Вони роблять свою справу, я — мою, ти — свою. Повторюю: я знаю місто, де має статися таке, що перешкодить діалогу… А може, взагалі зробити його неможливим, тільки це на телефонна розмова… Остаточну інформацію я одержу або у Відні, або ж у Західному Берліні, — так мені пояснили. Вранці, напередодні цієї справи. Це все, що я можу тобі сказати. І ще повинен попередити: мабуть, без приватного детектива тут не обійдеться, він знадобиться тобі як режисерові.

— Тобі сказали, що справа має якусь причетність до мого майбутнього фільму? — спитав Кузані.

— Так, бо твій фільм має причетність до того, що відбувається тут, у Женеві, та й на нью-йоркській біржі.

— Звідки твій друг знає про мій новий сценарій?

Степанов посміхнувся:

— Він не дикун — газети читає. Я ж тобі перекладав мою кореспонденцію: там я чимало розповів про те, над чим ти зараз працюєш.

Кузані повернувся з кухоньки з двома чашками кави:

— Мені треба порадитися з моїм адвокатом, Дмитре.

— Думаю, цього робити не слід.

— Але ми не ступимо й кроку, не залучивши до справи людину, яка знає закон. Інакше у нас не можна.

— Дуже добре, — мовив Степанов, — і, чесно кажучи, мені це подобається, бо самі ми все більше покладаємося на щастя, — якось воно буде, — а тепер, гадаю, цього робити не слід.

— Не думай, що всі наші адвокати — агенти ЦРУ.

— Я ніколи так не говорив і не писав! Навпаки, писав, хвалив ваших законників, це було… До речі, приватний детектив діє відповідно до закону?

— Очевидно, так… Але я ніколи не звертався до них по допомогу.

— Чи довго оформляють угоду на співробітництво? Кузані повторив:

— Я ніколи до них не звертався. Вважаю за краще виконувати соло. До речі, не німець Вальраф це почав, а я, американець, коли боровся за звільнення вашої Анджели Девіс.

— Вашої, — лагідно виправив його Степанов. — Не нашої, а саме вашої Анджели… Тебе трохи понесло, Юджин.

— Авжеж, понесло! Я маю летіти за свої гроші, а їх у мене, між іншим, дуже мало! Я повинен найняти детектива, а це тобі не повія за п'ятдесят марок, набагато дорожче! Крім того, я не знаю, для чого я встряю в це діло, і що воно собою являє… Ти кажеш «злочин»… Який?. Браухич із фліківського концерну дає ще один хабар людям з партії віце-канцлера Геншера? Це не моя тема, хай собі! Наркомани колективно клянуться спалити весь героїн? Не повірю. «Має причетність до твоєї роботи…» Викрадають нашу ракету? А може, вивозять за «залізну завісу» новий Ф-13?

— Не знаю, — повторив Степанов. — Я сказав тобі про умови. З мене взяли слово, що і и нікому ніколи про це не скажеш. Я таке слово дав. Якщо ти не входиш у цю справу, забудь про пашу розмову.

— Що значить «не входжу»?! — Кузані роздратовано відсунув порожню кофейну чашку. — Не треба поводитись, як імпотент, що довів жінку поцілунками до екстазу, а потім запропонував їй почитати праці філософа Фіхте.

Степанов чомусь образився, хоч збагнув, що ображатися не слід:

— Я ще не імпотент.

— Попрацюєш кілька років, станеш, — пообіцяв Кузані і, розсміявшись, витяг з кишені плоский диктофон. — Мимохіть виникла непогана фраза, треба записати, знадобиться.

— По-російськи кажуть: «Він його вмив». Ти мене непогано вмив, справді по-дружньому…

Через годину вони вилетіли з Женеви…

… Коли принесли сніданок і стюардеса спитала пасажирів, хто що питиме, — ниво, вино, соки, — Кузані відповів:

— Склянку холодної води.

Степанов знову подивився на нього; що з ним сталося за той час, поки мене не було? Змарнів, очі запали, якісь погаслі, хворі, неживі…

— Щось сталося, Юджин? — спитав Степанов.

— Ні, ні, абсолютно нічого, — відповів той, але не стримав зітхання; воно було судорожне, спазм якийсь, а не зітхання.

— Я можу чимось допомогти тобі?

— Ні, Дмитре. Спасибі, — відповів Кузані, пересилюючи себе, сумно всміхнувся. — А втім, можеш: будь ласка, ніколи не давай порад, пов'язаних з моїм особистим життям.

— Погані новини від Стівена?

Кузані поколупав виделкою холодну закуску, але нічого не їв, витяг з кишені сигарети.

— Слухай, — мовив він, — у тебе є якісь сенсаційні матеріали про мафію?

— Чорт його знає… Я ж подорожував по Сіцілії вісім років тому. Але розмотувати клубок треба з Нью-Йорка і кокаїнових плантацій у Парагваї. Потім уже братися за Сіцілію.