Щит і меч

— А ви? — спитав Вайс.

Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо:

— Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти.

— Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн.

— Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко!

— Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете?

Ангеліка опустила повіки.

— Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому.

Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям.

Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину.

Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати.

Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало з провалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість.

Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно:

— Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж.

— І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка.

— Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому.

Гості вже розходилися, і фрау Дітмар зайшла на кухню по Вайса. Заставши молодих людей за дружньою розмовою і зрозумівши, що Ангеліка не від того, щоб якось допомогти Вайсові, фрау Дітмар поклала руку на його плече й сказала з гордістю:

— Ви, Йонанне, справили на всіх сьогодні дуже гарне враження. — Звернулась до Ангеліки, попросила: — Ти знаєш, я з материнською ніжністю ставлюсь до цього самотнього юнака. Допоможи мені його куди-небудь влаштувати. Адже в тебе такі можливості!

Соромлива усмішка блукала на обличчі у Вайса. Він опустив голову й очі, щоб приховати їх напружений, очікувальний вираз.

— Я спробую. — Ангеліка поцілувала в чоло фрау Дітмар і подала Вайсові руку — тонку, білу, вологу.

Через кілька днів фрау Дітмар з радістю сповістила, що на прохання Ангеліки полковник Зальц розмовляв з Шварцкопфами по телефону і ті прихильно висловилися про Вайса. Усі його папери передано з Центрального переселенського пункту в службу абверу. І якщо гестапо не заперечуватиме, Вайса візьмуть шофером у штаб абверу. Але має пройти ще якийсь час, поки гестапо дасть на це дозвіл.

Потяглися тижні тривожного чекання.

Йоганн добре розумів, що з своєї волі всунув голову в пащеку гестапо і найменша неточність у документах або якась помилка, допущена ним тут, може стати для нього смертним вироком з попередніми старанними допитами, катуваннями…

Про все це він сповістив у Центр.

Та все обійшлося щасливо. Того ж дня Йоганн, як завжди, вдосвіта прийшов у гараж, щоб підготувати грузовик до виїзду. До нього підійшов Келер і пробурчав сердито:

— Ну й спритний же ти хлопець! Нічогенько собі влаштувався! — Показав очима на новенький, щойно з заводу, «БМВ» мишачого кольору з двома запасними балонами над багажником і заздрісно сказав: — Хазяїн у тебе, слід гадати, тиловий чиновник…

Та Келер помилився.

10

Майор Аксель Штейнгліц почав кар'єру розвідника що до першої світової війни. Сим незаможного селянина, він соромився свого низького походження і тому з особливою настирливістю прагнув зайняти гідне місце в офіцерському корпусі, де професія шпигуна тоді ще не вважалася почесною, хоч генеральний штаб особливо благоволів до представників цієї служби.

Одного разу Штейнгліца образили в офіцерському клубі, і він викликав кривдника на дуель, але той відмовився прийняти виклик, пояснивши, що для честі прусського офіцера принизливо стрілитися з людиною, яка ніколи відкрито не виймала зброї.

Війна і особливо післявоєнні роки змінили становище. Професія шпигуна набула забарвлення всіх романтичних кольорів героїзму. Про чорних рицарів багато писали, ними захоплювалися, створювали про них легенди, намагаючись принадити представників «пропащого покоління» подвигами таємної війни.

Штейнгліц не попав у той список розсекречених шпигунів, яким уряд рейху надав широкої можливості для нестримної реклами. Він добре себе проявив, виконуючи різні таємні доручення. Але, перебуваючи на спеціальній службі, на багато років був змушений попрощатися з офіцерським мундиром. Тільки тепер, коли Гітлер почав похід на Європу, Штейнгліц знову надів мундир, дістав підвищення у званні й посаду, яка давала йому деяку незалежність, значні кошти і відкривала найпринадніші перспективи в майбутньому.

Канаріс, начальник обперу, добре знав Штейнгліца, його вади і його сильні сторони.

Слабістю Штейнгліца було марнославне прагнення добитися визнання пінного офіцерського корпусу. Сильною стороною — готовність на будь-яку підлоту заради цього. Сюди слід додати величезний досвід і сміливе вміння добиватися мети всілякими засобами, колекція яких була в нього унікальною і перевіреною на багатьох людях, що одійшли в небуття за обставин вельми загадкових.

Ставши шофером майора, Йоганн у перші ж дні засвоїв одне: цей вилощений чоловік, з рідко кліпаючими совиними очима і сухим, майже безгубим лицем, що не дозволяв собі жодного зайвого руху, — зараз для нього і найбільша небезпека, і найбільша надія.

Наслідуючи Канаріса, Штейнгліц говорив м'яко, тихо, скрадливо, намагався працювати за улюбленим висловом свого шефа: «Людина стане на вашу точку зору, якщо ви не дратуватимете її, тільки тоді вона може виявитися розсудливою». Сам Штейнгліц був не здатний самостійно виробити власну точку зору. Сила його переконаності полягала у відсутності будь-яких переконань. Його життєвий досвід професіонального шпигуна підтверджував, що в усі часи історії Німеччини люди його професії становлять особливу касту і які б політичні зміни не відбувалися в країні, хто б нею не управляв — Гогенцоллерни, Гінденбург, Гітлер, — військовий генералітет і кадри професіональних розвідників зберігаються в священній недоторканності.

Доручені завдання Штейнгліц розробляв з педантичною скрупульозністю, застосовуючи системи планування, які він старанно вивчив в архівах кримінальної поліції. Методику і прийоми операцій він запозичив з практики найвидатніших професіональних злочинців.

За спиною в Акселя Штейнгліца було кілька майстерно організованих убивств. Але він не знав ні мети цих убивств, ні того, хто були його жертви. Та й не цікавився цим. Він займав тоді незначну посаду і дисципліновано виконував завдання за вказівкою тих, хто займав вищі посади. Він працював, щоб завоювати таке становище, яке дало б йому змогу робити такі вказівки іншим. І він досягнув такого становища, щоправда, в досить зрілому віці. Але його кар'єра була потьмарена обставинами, які свідчили, що самого тільки професіонального старання для успішної шпигунської діяльності все-таки не досить.