Щит і меч

— Заради тата.

— Він вас змушує ходити на ці доповіді?

— Навпаки. Я це роблю для того, щоб вберегти нашу родину від небезпечних пліток.

Одного разу вона запросила Йоганна до себе додому.

Лінин батько, Гуго Йорд, бувалий моряк, недавно вернувся з плавання. Вайлуватий, спокійний, з вицвілими, примруженими очима, він був невисокий на зріст, як і дочка, але кремезний, широкоплечий, з важкими руками. В куточках маленького, щільно стуленого рота дві глибокі поздовжні зморшки. Судно, на якому він плавав, належало німцеві, і екіпаж складався із самих німців. Вони ходили в Мурманськ по ліс, а коли поверталися — рушила крига. Судно затисло. Від натиску крижаного поля лопнула обшивка, гребний гвинт зламався.

Та капітан не хотів викликати радянське рятувальне судно. Вони дрейфували разом з крижаним полем, намагаючись власними силами відремонтувати судно.

А потім почався шторм із завірюхою, крижані поля розійшлися, і все кінчилося б погано, коли б не підійшла радянська звіробійна шхуна.

Гуго Йорд сказав Вайсові похмуро:

— Ці радянські хлопці із звіробійної шхуни лагодили нашу посудину так, начебто не нам загрожувала небезпека, а їм. Потім, коли ми знову опинилися на своєму ході, наш капітан запросив до себе в каюту їхнього шкіпера і боцмана на випивку. І сказав:

«А ми ж бо німці…»

«То й що? — сказав шкіпер. Потім він побачив на капітановому столі вимпел із свастикою, спитав: — Ви що, фашист?»

«Так, — відповів капітан, — саме так».

Тоді обидва вони — і шкіпер, і боцман — мовчки наділи бушлати і шапки.

Капітан спитав:

«Жалкуєте, що нас виручили?..»

Шкіпер сказав:

«У вас пального дійти не вистачить, можу відкачати півтори тонни як потерпілим. У вас у кубрику лід, команді навіть обігрітися нічим».

Потім, коли ми пішли своїм ходом, на шхуні підняли вітрила. Виходить, російські моряки віддали нам своє останнє пальне.

Усе це розповідав Гуго уривчасто, понуро, немовби ображений чимось.

Йоганн, долаючи хвилювання, спитав:

— Але ж на морі завжди годиться так робити?

— А на землі? — спитав Гуго.

Йоганнові дужо сподобався Гуго, але зустрічатися з ним він уникав, німці з Народного об'єднання говорили про Гуго як про людину чужу. Спілкування з ним могло зашкодити Вайсові.

Саме через це він змушений був насторожено ставитись і до Ліни. Вона спочатку приписувала це Йоганновій сором'язливості. Сама просила після вечорів у компанії проводити її додому. Брала під руку, заглядала в його заклопотане лице, мало не стаючи навшпиньки для цього.

У неї був жвавий і вільний розум.

Почуваючи приховану ніжність до цієї дівчини, засмучений тим, що доводиться прикидатися, мимрити, приховувати свої переконання і думки, хоч йому часом дуже хотілося блиснути своїми знаннями, які він мусив маскувати так само, як і своє почуття до неї, бо не мав права на це, Вайс похмуро відмовчувався, поспішав швидше довести її до дому. Вона ледве встигала за ним, дріботячи своїми маленькими ніжками. Мило сердилася. Казала, що вона зовсім не поспішає додому і що їй подобається отак іти поруч з Йоганном куди завгодно. Сміялася, закидаючи назад обличчя з темно-сірими очима, які чогось ждали.

І, тільки повертаючись додому сам, Йоганн давав волю мріям і в думках говорив те, що хотів би сказати дівчині. Та майже одразу він різко осмикував себе, бо навіть у думках не мав права відрізнятися од Йоганна Вайса. Не має він такого права, навіть якщо це необхідно для душевного спочинку. Та й не сміє він втішатися душевним спочинком, коли при цьому може завести в оману цю дівчину, коли це буде причиною її горя.

Він перестав зустрічатися з Ліною.

А через деякий час Гуго Йорд найнявся на норвезький танкер, і його родина переїхала в Осло.

Йоганн прийшов у порт тільки тоді, коли пасажирське судно, на якому була Ліна, вже знімалося з рейду.

З палуби великого білого пароплава долинала музика. Базальтового кольору хвилі важко бились об палі причалів.

Стоячи на холодному мокрому вітрі, що обдував гірким водяним пилом, Йоганн з тугою і хвилюванням думав, що, мабуть, вже ніколи не побачить Ліну. Який же залишиться він у її пам'яті?..

Зараз, сидячи у цій кімнаті і дивлячись на Ангеліку, він не відчував ані найменшого хвилювання і спокійно, старанно продумував, як йому далі поводитися в цією дівчиною, щоб привернути її увагу й викликати в неї бажання покровительствувати йому. Це було б так корисно зараз! Звичайно, фрау Дітмар розмалювала тут усі мислимі і немислимі достоїнства Вайса, опікаючи його, вона щиро пишалася ним. Але що саме може викликати симпатії в Ангеліки?

Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.

Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.

— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.

— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.

— А він мені не подобається.

— Тоді — й мені теж.

Ангеліка звела брови:

— У вас немає своєї думки?

Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав:

— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.

— Ви так про мене думаєте?

— Мені так здалося.

— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.

— Але ви не з таких.

— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.

— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».

— Бачу, ви начитаний!

Вайс знизав плечима:

— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.

— Слушна думка. Вам подобається в нас?

— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.

— Чому?

— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.

— Можливо.

— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.

— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.

— Я радий, коли ви це зрозуміли.

— Ви гадали, я здатна таке оцінити?

— Саме на це я й сподівався.

— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?

— Інтуїція, — сказав Йоганн.

— А що, коли ви помиляєтесь?

Йоганн розвів руками:

— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.

— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?

— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.

— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?

Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.

— Вас любить Фрідріх?

— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.

— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…

— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:

— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.

— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє.