Гоцик

– Мамо!

Мама здивовано озирнулася. Очі на лоба. Учепилася у стільницю, підводилася важко, а очі метушилися: то на Гоцика, то на моряка.

– Семен?…

Обернулася до діда, щось плела йому схвильовано. Дідуган насупився, підвівся, як не розсипався. Пошкандибав геть. Лише кивнув Гоцикові, коли повз нього сунув.

– Здрасьтє… – сказав Гоцик.

Мама проводила моряка полохливим поглядом, раптом розплакалася, заспішила до сина. Обійняла.

– Сьомочко… Синочку… Ну, як це ти тут об’явився?

– А по борщ… Борщу твого давно не їв.

– Господи Боже… А худий. А неголений!

– Пішли… – Гоцик відсторонився від мами, обійняв за плечі.

– Куди? – мама заклякла, закліпала повіками.

– Та до тебе. Де ти тут живеш? Показуй. Голитимуся, а ти борщу навариш.

Мама усміхнулася розгублено.

– Сьомочко… Давай отут за столик присядемо. Поговоримо спочатку.

Гоцик зиркнув на маму насторожено. Пішов до столика, упав на стілець, кинув рюкзак під стіл. Мама присіла поряд. Збентежена, знічена.

– Добре, що ти тут. Я тобі роботу тут знайду…

– Чого про навчання не питаєш?

– Як університет? Усе добре? – наче схаменулася.

– Покинув.

– Що? – мама розгубилася ще більше, та не розгнівалася. Сіпала край помаранчевої скатертини. – Ну… Нічого. Працюватимеш. Я – поряд.

– Ма… Я по тебе. Поїхали додому.

– Та що ти?! А хто гроші зароблятиме? Хто татові допоможе?

– Не треба татові твоїх грошей. Він за тобою журиться…

Мама сплеснула руками, приклала їх до грудей.

– Господи, Боже мій…

– Ма… У мене грошей тепер – до фіга, – сказав Гоцик. – Ти «мерседес» хочеш? Давай на «мерседесі» додому поїдемо. Га?

Мама не встигла відповісти. До столика підійшла чорнява дівчина у фартушку, ввічливо усміхнулася.

– Синьйоро Алмейдо! Що запропонувати вашому гостеві?

Мама почервоніла до скронь, видушила привітну посмішку.

– Дякую, Валсо. Нічого… не треба.

Дівчина щезла. Гоцик усміхнувся спустошено.

– Ма! Чому ти тут синьйора Алмейда? Часом, заміж не вискочила?

Мама видихнула безпорадно.

– Я… не повернуся, синку. Розумієш… Тут… чисто. Привітно. Тут… цей народився… Васко да Гама. Моряк відомий… Люди за столиками каву п’ють. А не самогонку під парканом. Тут квіти увесь рік. Ніколи багнюки нема. Біля плити стояти не треба. Тут… завжди усе свіже. Усе… На підборах ходити можна. А ти…

Гоцик закляк.

– Ма… Ти здуріла?

– А ти залишайся, Сьомочко! Хіба ти зайвий? Я тобі роботу знайду. У порту чи на нафтоочисному заводі.

– Ма! Ти здуріла?! А як же тато?…

Мама замовкла. Опустила голову. Знизала плечима.

– Ти дорослий… Ти ж розумієш… І Джало… Синьйор Алмейда. Він любить мене.

– Оте старе опудало у білих шортах, якому ти слину підбирала?!

Мама насупилася роздратовано. Сильніше засіпала край скатертини.

– І що мені тепер… вбити тебе?! – сказав Гоцик спустошено. Мама відсахнулася.

– Господи, синочку! Та що ти таке верзеш?! Хіба ми з татом… перші люди, що розвелися, бо…

– Бо скурвилася ти, мамо! – прошепотів Гоцик байдужо і холодно.

Всі емоції померли, полягли під час короткої розмови, тільки тоскна холоднеча полірувала реальність металевим блиском.

– Ну, знаєш…

– У мене брат є! – уп’явся у маму поглядом. – Батько покинув їх із матір’ю, коли той ще малим був. Так він мріяв убити його. А я казав: правильно, чувак. Тільки так і треба. А тепер… Мені що робити?

Мама зціпила руки.

– Сьомо… Заспокойся. Ти… надто близько усе до серця береш. Ну, навіщо ти так? Тато… теж знайде собі… А ти… Порадувався б за маму. Що щаслива… Я… познайомлю тебе із Джало. Ви обов’язково потоваришуєте. Ти гостюватимеш у нас. Купатимешся в океані будь-коли. Тут цей… віндсерфінг. Ну, кому із твоїх товаришів так пощастило? Щоб в океані…

– Та ти геть здуріла!

Гоцик важко підвівся, підхопив рюкзак. В очі впало глибоке декольте трикотажної футболки – обтягувало маму, наче пута.

– Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!

Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила. Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.

– Ей! Людино… Тобі погано? – українська мова звучить за метр від Гоцика.

Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.

– А ти тут… звідки?

– Я… всюди…

– Гоцик.

– Це ім’я?

– Тобі не однаково?

– Однаково. А мене тут звуть Ясмін.

– А вдома як звали?

– Ясею… – Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. – Тобі погано?

– Тут горілку продають?

– Як і всюди…

– Купи мені багато горілки.

Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро – так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.

– На всі? – дівчина жваво хапає гроші. – Я собі трохи лишу?

– Їж! У мене ще є…

– Багато?

– Горілки хочу!

– Ага!

Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?… Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…

Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!

Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.

– Пляшки дзеленчать! Чуєш?

– Давай сюди!

– Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!

– А де можна?

– Ходімо!

Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках – голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…

– Тут можна!

Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» – холодно констатує подумки.

– Ти чудний!

Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.

– Хочеш? – простягає Гоцикові.

– Що це?

– Хеш. Хліб.

– Гашиш?

– Будеш? – Яся усміхається розслаблено. – На твої купила.

– Травися, чортику…

– Ідіот!

– Пішла звідси!

– Я?! – Яся дивиться крізь Гоцика, мружить очі. – Дай грошей!

Гоцик хитається, ковтає з пляшки. Падає поряд із Ясею.

– Якого ти тут трешся? Теж океану захотілося?

– Океан всюди…

– Ти звідки?

– З Києва.

– Вдома є хто?

– Мама. Бабця. Малий.

– Брат?

– Син.

Гоцик збуджується до люті, грубо штовхає дівчину.

– Коза!

– Дай грошей!

– Зароби!

– Добре. Що робити? – Яся регоче, кашляє, падає на пісок. Завмирає.

Гоцик напружується, штовхає Ясю черевиком.

– Е! Коза…

Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку – просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.

– Що ти робиш, потворо?!

– Чуєш, коза. Тобі скільки років?

– Двадцять три.

– І давно тиняєшся?…

– Чотири роки.

– Поїхали додому…

Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.

– Дай, дай, дай… Даси грошей – поїду додому.

– Добре.

Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.

– У чому справа?!

По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.

– Бачила? Поїдеш зі мною – не пошкодуєш. Ти чого хочеш?

Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.

– Тільки нікуди не йди, – гукає.