Гоцик

– Як не одужати? Син поряд. З ранку до ночі молиться за вас.

Гоцик не молився. Гоцик цинкував за Ісусиком, проходу не давав.

– Як моя мама? – звик уже до того, що для всіх вони тут – син і мати. Не пручався. А хто вона йому? Рідна? Рідна…

– Краще. Температура впала. З пієлонефритом успішно боремося. З нервовою системою складніше. І рана…

Тільки не про рану! Ніколи Гоцик за собою відразливості й страху не помічав, та про той язик і слухати не міг.

Підходив до вікна палати, в якій лежала Марічка, усміхався їй оптимістично.

– Мамо Марічко! Мені нині у дворі один дядько про вас, знаєте що, сказав? «Твоя мати – рейна! Гуапа!»

Брехав, сука, як пес шолудивий! І не те, щоб геть нахабно. Бо як вдивитися пильно, то й сліпий побачить: Марічка – рейна! Королева! Гуапа – красуня. Тільки понівечена, скривджена. І хоч із дядьками розмов не вів, мізки зламав, бо що не скаже Марічці – у тієї тільки сльози. От і з королевою тою.

Глянула на Гоцика ошелешено, руками очі затулила…

– Ей! Мамо Марічко, – перехилявся через підвіконня. Зазирав у палату. – Тільки не плачте, прошу. Ви – сильна… Сильна…

Ісусика за шкірку.

– Робіть щось, щоб віру повернути. Радість…

Та радість ніяк не поверталася до Марічки. І серпень добігав кінця. І в дупу пекло.

Одного дня Гоцик перестрів сестру Терезу біля лікарні.

– Мені тут на пару днів в одне місце змотатися треба, – мовив напружено. – Чи не могли б ви в ці дні біля мами Марічки побути?

Сестра Тереза, певно, святою була. Погладила Гоцика по плечу, бо до голови не дотягнулася, перехрестила: не хвилюйся.

Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша – шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.

Слів не добирав.

– Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?

– Ні.

– Камінь маю… справжній. Ви де?!

Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.

Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!

Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку, рухатися тільки пішки, бо то і є природна швидкість, з якою варто йти по життю. Та нині звичайне життя зникло. Нині било у дзвони надзвичайне.

До Кадиського узбережжя дістався на таксі вже проти ночі. Відшукав поміж пагорбів неподалік дюн і соснових лісків скупчення старих автівок з фургончиками, причепами і трейлерами.

– І ви тут… – гірко усміхнувся, побачивши під соснами двох сумних сірих коней.

Завмер на верхівці дюни поблизу табору. Ночі чекав. Плану не було. Відступати не збирався. Напружено вдивлявся у млявий рух у циганському прихистку: декілька чоловіків лежали під соснами, молода вагітна жінка лупцювала маля, а те видиралося, верещало. Тільки надвечір до табору потягнулися роми. Жінки тягли на собі важкі торби з товаром, що, певно, увесь день втюхували його заїжджим туристам. Під’їжджали автівки з відкритими фургончиками замість салонів – ущент набиті хітанос. Роми ґелґотіли, вивалювали крам, розбирали по фанерних домівках.

Ніч ковтала світло, та неспокійні роми й не збиралися спати. Запалало вогнище, зазвучала гітара. У хиткій тиші молодий циган сумно і проникливо співав про «корасон»…

– Суки ви, суки… – прошепотів Гоцик знічено. Наче вривався на чужу територію зі своїми правилами. Наче засумнівався. Наче не мав права мститися…

Плану так і не з’явилося. Відступати… передумав.

Табір заснув далеко за північ. Догоряли дрова багаття, місяць визвався присвітити місце забави. Псів не видно. Коні на місці. Гоцик затамував подих, пішов до табору.

Віднайшов андалусійців.

– Вибачте…

Перерізав шкіряні паски, що ними коней прив’язали до сосен. Ляснув їх по боках.

– Геть! Геть!

Коні відсахувалися здивовано, не іржали, мовчали. Відступали від сосен, від незрозумілої хижої людини.

Гоцик напружився, тихо пішов до автівок. У відкритому причепі однієї – купа лахміття, схожа на секонд-хенд. Підхопив ще червону вуглинку з багаття, закинув у причіп – лахміття задиміло.

Збудився. Вихоплював з багаття гаряче вугілля, кидав на капоти автівок, на фанерні дахи фургончиків. Учепився у великий пекучий шмат, і хоч табір уже просинався, побіг до білого трейлера, одним ударом кулака вибив скло.

– Привіт, Пауло!

Вкинув усередину чорний камінь із червоними язиками полум’я.

З фургончиків уже вискакували роми.

Гоцик роззирнувся, побачив чималу дровиняку біля трейлера Пауло. Ухопив. Ускочив усередину. Одним ударом зніс бороданя, що в самих тільки білих трусах уже спішив до дверей.

– Лежи!

Бив усе, що бачив: посуд, меблі, Пауло, знову меблі, Пауло… Матюкався, захлинався. У вухах дзвеніло.

Нахилився до бороданя.

– Я, сука, увесь час поруч буду… Допетрав?!

Відсахнувся, побіг у дальній кінець трейлера – до туалету. Буцнув ногою по стіні – проломилася, вивалилася разом з унітазом.

Вискочив у ніч, дременув до дюн. Упав на пісок під сосною, зиркнув на табір. Роми й не сіпнулися переслідувати нападника. Метушилися-волали, гасили лахміття-дахи-автівки. З вікна білого трейлера густими клубами валив сірий дим. Біля розкиданого вогнища набундючений злий Пауло прикладав ганчірку до скривавленого лоба.

Гоцик усміхнувся винувато.

– Ну, не до смерті ж…

Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик – що не роби, не повернути.

Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився – берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.

– Красені, – усміхнувся зачудовано.

Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.

Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут – як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.

Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, – великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.

– «Дом Васко»! – показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді – «DOM VASCO».

Фотокартку свого часу надіслала мама з написом на зворотному боці: «Працюю поряд із цим чудовим готелем. Іноді можу поплескатися у його басейні. І випити тут кави». Коли мама встигла каву полюбити?

Перехожі роздивлялися світлину, кивали, лопотали привітно, махали руками: це досить близько. Не беріть таксі. Пішки!

Пішки… Гоцик ледь вгамовував живий букет яскравих, таких різних – від радості до приголомшення і люті – почуттів, що охопили серце. Мама… Сьогодні ж! Нахєр оте найманство! Воно так кривдить, нікому не побажаєш. Додому…

Готель уже виднівся в кінці вулички. Гоцик зиркнув праворуч, на яскраву вигадливу вивіску місцевого ресторанчика, й остовпів. На відкритому майданчику закладу за столиками під великими парасолями відвідувачі відпочивали від спеки. Їх було небагато – голів з десять на двадцять круглих столиків, укритих помаранчевими скатертинами. За одним із них біля великого глиняного горщика зі звичайними українськими чорнобривцями сиділа мама… Весело усміхалася високому жилавому дідугану років сімдесяти в білих шортах і смугастій футболці.

– Мамо…

Гоцик застиг біля парасоль. Підступні сльози, мать їх, де й взялися. Проковтнув, крикнув гучніше, бо мама не почула: нахилилася до моряка, турботливо витирала серветкою залишки помаранчевого фрешу на його вустах.