Макс

– Дім де? Далеко човгати? – питає Дон.

– Який дім?…

– Бомжуєш?

– Є таке.

– Давно?

– А-а-а…

– Горілка?

– …І що я мав робити?

– …Нормально. Тільки… самому…

– Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…

– …У торбі мотлох…

– Борг…

– Що за борг? – а Дон, виявляється, балакучий.

– Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…

Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.

– Наприкінці червня, – веде далі. – Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…

– Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…

– Та потонула…

– Ну, тонуть. Один біс.

Макс глухне. Люба… Глухне і чує – кожне слово.

– Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…

– Навіщо?

– До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.

– Не пішли?

– Та піду… Кажу ж – борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…

– Щоб у першу ж церкву зайшов!

– Аби гроші… Хоч на свічку яку.

– Візьми.

Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.

– Проп’єш – знайду й уб’ю, – обіцяє спокійно.

Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку.

Макс не чує. М’язи, кістки, думки – все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?…

Підводиться Дон.

– Годі базікати. Спатимемо.

Підходить до Макса, торкається плеча.

– Підйом.

Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд – залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить – мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!

– Тут… посиджу… трохи.

– Як знаєш, – Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.

– Вдягни. Бо ти у цих валянках – наче з божевільні втік.

Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.

– Гарні… – тупцює до заїмки за Доном.

Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища – Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває – мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?

Макс зацьковано зиркає у бік заїмки – зсередини долинає густе хропіння Дона.

– Спите?…

Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі – Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей – рюкзак і торба.

Макс хапає торбу – бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона – все треба брати! Піднімає – важкий! Суне до дверей.

Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів «Золоті розсипи», ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.

– Хліб! – шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. – Хліб…

Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…

Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…

– Паскуда, – схлипує спустошено.

Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…

Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки – усе ближче, ближче.

«Біжи! Біжи!» – подумки чи то собі, чи то полум’ю.

Смикає головою – та цить! Ані слова! Німий!

Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.

«Ди… витися буду», – думає затято.

Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви – дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно – сонце…

Здригається. Зараз тим двом у заїмці стане гаряче. Попідхоплюються. Вискочать з хатинки. «Герцог! Ти, мать твою, за вогнем стежиш?»

«Я спав…» – скаже. Вогонь у дзвони не б’є.

Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж палями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…

Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.

«Суки… Прокидайтеся… Згорите…» – кричить подумки збуджено, тупцює. І не підійти… тепер.

Робить крок до заїмки – лице обпікає гарячим. «Стрибай! Стрибай!» – кричить у голові нещадний високий голос. Відсахується геть. У темряву.

Позаду – ба-бах! Наче хто у медвежу яму втрапив. Макс озирається – стріхи нема! Провалилася в заїмку.

Тремтить від незрозумілого захвату, тихо суне назад, до місця забави. Всередині хатинки щось відбувається. До тріску сухих дерев’яних стін додаються судомні слабкі вигуки, стогін. Усередині… Макс хоче бути всередині. Побачити… Що там? Скоріш за все провідника з Ботвою привалило колодою з перекриття.

– Вибирайся, Доне… – видає словом сподівання. Без Дона – гайки! Ботву… ніколи б не бачити!

Уявляє – Дон! Чорний, обгорілий… Виходить з вогню – Термінатор. Пощадить Макса?

«Нізащо…» – розуміє правду життя.

Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива – та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…

У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки «старики». Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею – жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: «Прощавайте, брати…» – щирий.

Озирається… Бігти зайве. Сам… Їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. «Я смерть бачив…» – як же він розуміє всіх тих… що з воєн.

– Я смерть бачив… На власні очі… – катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.

– Ніхто не бачив… – додає недобре. – Що я бачив смерть…

І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів – сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму – геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива – усе, що збільшувало шанси… вижити.

У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:

– Інакше у двері не пролізеш!

І двері ті поруч. Посеред світу – вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула – та щоб тобі!