Макс

Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.

Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони – Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.

– Нормально, – чує Дона. – Далі самі.

Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить – чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.

– Як звешся? – Дон простягає сірому невеличку флягу.

– Ботва, – чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.

– Давно від самогонників утік?

– Три дні тому.

– Недалеко відійшов.

– Собак потравив…

– Розумний… – Дон роздивляється бідаху. – Вживаєш?

– Є…

– А чого ж дременув?

– Били, суки…

Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.

– Не відставайте, – ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.

Макс силкується підвестися – е-е-е… ти! стояти! – та тільки сідає, спирається на руки. Третій – зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові паморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…

Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.

– Палити… Палити маєш?

– Ти…

– Сигарети є?

– Ні.

Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.

– Тримайся.

А-а-а… Третій – добрий? Бог послав? Випростовує руку – спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.

– Давай, братику…

– Ти… У тебе є ім’я? – Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.

– Ботва, – криво всміхається той. – Що важче – рюкзак чи намет?

– Намет… – зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується – від Ботви тхне не тільки смородом.

– Ти… Що тобі Дон пити давав?

– Спиртяка… – Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. – Командир суворий… – зі співчуттям дивиться на Макса. – Сам йти зможеш?

– Спробую, – відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.

– Нормально, – каже словами Дона.

Ліс схлипує – бідахи! – пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.

– Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…

– Де він зник? – Ботва дивиться вперед по курсу.

– Крива сосна… Бачиш?

– Так.

– Туди, – пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.

Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.

– Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.

– Командира звати Дон?

– Дон, – шепоче Макс порепаними вустами. – Ти був на Балі?

– Це що?

– Рай!

– Поживу краще…

– Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… – Макс хоче сказати: «Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…» Замовкає.

– Герцог – поганялово? – Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.

– Ім’я… – Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…

– Красиво, – Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. – Куди?

– Туди, – навмання махає рукою Герцог.

День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема – ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.

– Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, – Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився – меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. – Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти – Ботва. Ботва фореве!

– Герцог! Дивися… – Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.

Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?

– Ніби вогник…

– Не бачу, – шепоче спустошено і падає в чорноту.

– Нащо ти його тягнув?

– Ну, не кидати ж…

– Не чіпай. Хай отямиться…

– Від гарячого скоріше повернеться.

Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.

– Як до самогонників прибився?

– Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.

– Довго батрачив?

– У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.

– Знаю.

– Звідки?

– Буваю тут. Час від часу.

– Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…

– Повбивали?

– Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…

Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.

– Герцог… Ти як?

Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.

– Ну… От і файно! – Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.

Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується – а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок – стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.

– Дім? Тут дім?

– Мисливська заїмка, – відповідає Дон. – Сіль знайшов. І чай…

– Справжній? – не вірить Макс.

Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.

– Харч маєш?

Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає – всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.

– Сховай! – розпоряджається Дон.

– Ні! – Макс смикається, подається до Ботви. – Дай!

– Сховай. – Дон без емоцій дивиться на чоловіка. – Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.

Ботва розгублено дивиться на провідника.

– А як же ви?

– Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.

Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:

– Дай… їсти…

Ботва – то на Дона, то на Герцога.

– Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?

– Кашу віддай.

Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи, як смачно… Ця Ботва – свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…

– Дякую…

– Чай будеш? – питає Дон.

– Дякую…

– То ти Герцог?

– Дякую, дякую… – Макс похапцем притуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. – Чай…

Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.

– У хаті не спатимеш? – питає Макса Дон. – Там лежаки є… І подушки з сіном.

– Тут полежу трошки… Гарно…

Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.