Макс

Заприсягся б – ще не спав.

День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря – виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб’ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…

– Максе! – гукнула Люба. – Міняймося?

– Чим? – запитав, не встаючи з дивана.

– Хатами… Я тобі камінь, ти мені – диван.

– Камінь не твій… Річчин. А диван – тільки мій…

– А мені холодно… на камені…

– Можу посунутися, – запропонував. – Тут і на двох місця вистачить.

Люба усміхнулася – добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса – тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:

– То сунься!

– Зараз… – засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.

– Гаєш… Гаєш час! – Люба насупилася, штовхонула Макса – так і покотився з дивана в річкову каламуть.

Хотів було крикнути: «Та що ж ти знову…», та в рот – вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили – випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м’якого, зручного і звичного дивана…

Прокинувся – мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана – морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна – темно ще. Поврубував світло, принюхався – звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани – так і задрих у костюмі…

– Усцявся… – прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході – знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?

– Нормально… – сам собі ляпасів.

Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів – на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там «нормально»?… Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як – геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні – халупки.

…О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.

– На дев’яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, – почула холодний голос Макса.

– Ясно, Максиме Володимировичу, – стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора – повіки попухли від сліз, вологі чорні очі – самі запитання.

– Поспіть, пані Доро, – мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. – Усе гаразд, дитино…

Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му – випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.

Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт – він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз – і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.

– Познайомимося для початку, – дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.

Підвівся – на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся – ще за радянських часів працювали в одній лікарні – схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.

– Романов. Андрій Миколайович, – простягнув руку.

– Максим Сердюк, – сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: – Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!

Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.

– Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання – не лукавте.

– Я не за сповіддю…

– Але й не за пігулкою від прикрощів, – відказав, відзначив – за сповіддю, хлопче. Говоритимеш – не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б – аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.

– То що найбільше дратує вас у людях?

– Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… – і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі – Макаров, Люба, Гоцик, Дора – зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою – і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав – з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту – жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей – тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…

Романов не перебивав. «Доведеться помучитися, – констатував подумки. – Дивне уявлення про світ… Усі навкруги – огидні потвори, що нагадують йому про власну слабкість, і він вважає винуватими їх. Не себе. Проте совість є, раз мучиться, шукає вихід. А це уже непогано».

– Ви все більше про людей розповідали, – мовив вдумливо. – А про себе… У вас недоліки є?…

– У школі мене Герцогом звали, – відповів Макс.

Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.